Крос у небуття

Вона перевела стомлений погляд на сержанта.

– Скiльки?

– Мiльйон, – знизав плечима той.

– У мене немае стiльки. І я ще сьогоднi нiчого не iла. Дам сто тисяч.

Таран приречено зiтхнув:

– Ех, i чого ви такi злиденнi всi? Ну давай…

За кiлька хвилин Анжела, передавши в примiщеннi телеграфу потерту купюру напарнику Тарана, пiшла геть. Можливо хоч сьогоднi вона зробить над собою зусилля i зможе прожити день без триклятих наркотикiв? Коли проходила Проскурiвською повз будiвлю ЦУМу, ii хтось покликав.

Невже знову менти? Але, обернувшись, Анжела мало не скрикнула вiд радощiв. За два кроки вiд неi стояв Вiталiк Потапчик, з яким колись навчалась у iнститутi. Вона на першому курсi, а вiн на п’ятому. Це було до замiжжя, розлучення i наркотичноi ями. У iншому життi.

– Анжелко, привiт! – Потап, здавалося, щиро зрадiв зустрiчi.

– Вiталiк… – вона ошелешено глипала очима, розглядаючи давнього знайомого. Модна зачiска, дорогi окуляри вiд сонця, моднi малиновий пiджак i чорний гольф; золотий цеп завтовшки у палець на шиi.

Анжелi раптом стало соромно – вона немов зором сторонньоi людини побачила себе – старенька китайська курточка i затертi джинси. Фарбоване бiляве волосся розтрiпане й давно не мите. Анжела мало не схлипнула.

– Вибач, я поспiшаю…

– Та стiй ти! – перегородив дiвчинi дорогу Потап. – Що з тобою? Може образив хто?

– Нiхто мене не ображав.

Потап уважнiше приглянувся до обличчя староi знайомоi i все зрозумiв.

– Ну от що, зараз сядемо десь, перекусимо, вип’емо вина i ти все менi розповiси.

Може чим i допоможу. Ось, познайомся.

Потап повернувся i Анжела помiтила за ним високого симпатичного хлопця у джинсовому костюмi.

– Мiй товариш. Звати Вiктор. А це мое iнститутське кохання – Анжела, – вiдрекомендував вiн дiвчи- ну Софрону, котрий мало не розкрив рота вiд розумiння факту, що Потап веде бесiду з брудною наркоманкою.

– Привiт, – кинув Софрон крiзь зуби. – Потап, сто проти одного, вона вина не п’е.

Анжела вiдчула себе ще гiрше i хотiла винайти якусь причину для того, щоб йти геть, але Потап взяв справу до своiх рук.

– Не п’е вина, вiзьмемо «пепсi». Пiшли, Софрон, перекусимо чогось. Анжело, не поспiшай ти так. Ми давно не бачилися, можливо змiнилися. Але це ж не привiд цуратися колишнiх знайомих?

Анжела, котру пронизували суперечливi почуття, знайшла у собi сили тiльки знизати плечима.

– Ну от, – зрозумiв ii жест по-своему Потап.