Крос у небуття

Кафе «Арарат»

Андрiй сидiв за столиком у кутку, поглядаючи на годинник. Вiн знаходився у кафе вже близько пiвгодини. Косий запiзнювався, але Соколовського це не дратувало. Вiн замовив кухоль прохолодного пива i розвернув «Спортивну газету». Безумовно, краще сидiти отак, очiкуючи на агента, анiж знаходитися зараз у мiськвiддiлi i готуватися до перевiрки, що ii мало вчинити обласне начальство. У душi Андрiй навiть був вдячний Косому за те, що той запiзнювався. Помисливши, покликав Карена – носатого низькорослого товстуна, котрий був господарем кафе, а заразом кухарем i офiцiантом одночасно.

Той наблизився, посмiхаючись масними губами.

– Вай, Андрiй Вiкторович, яка гарна погода за вiкном. Гарна погода, гарний вiдвiдувач у мене – чи не добрий нинi день? Бажаете закусити?

– Давай, – погодився Андрiй. – Принеси чогось. На двох.

Карен з розумiнням мотнув головою i пiшов у свою крихiтну кухню. Андрiй не вперше вiдвiдував кафе простодушного вiрменина i знав напевне, що той принесе суп «Харчо» i шашлик з баранини.

І хоч кафе «Арарат» не вважалося надто фешенебельним закладом, цi страви будуть значно кращими за все, що могли запропонувати у дорогому ресторанi. Андрiй уявив, як у iхньому кабiнетi зараз оглушливо клацають клавiшi друкарськоi машинки, пiдтягуючи до перевiрки документацiю, як бiгають коридорами наполоханi Гончаром колеги, а сам пан полковник, знаходячись на межi нервового зриву, волае на пiдлеглих за найменшого приводу i без нього. Настрiй полiпшився ще бiльше.

Бiля дверей задзвонив нiжними переливами невеличкий дзвiнок, припасований так, щоб Карен мiг завбачливо вiдреагувати на вiдвiдини клiентiв.

На порозi з’явився Косий. Як завжди у джинсовому костюмi, чорнiй кепцi i з сiрником у зубах. Справжнiй урка зразка спокiйних 80-х. З посмiшкою подав руку Андрiю i всiвся навпроти нього.

– Моi вибачення за запiзнення, начальнику, – запобiгливо поглянув в очi Андрiю. Той згорнув газету i вiдклав ii вбiк. Зробив кiлька ковткiв пива з кухля.

– Ти нахабна людина, Косий. Я навiть жiнок не чекаю по пiвгодини.

Маеш щастя, що сьогоднi нiкуди не поспiшаю.

Косий розвiв руками:

– Нiяк не мiг ранiше!

– Добре, – великодушно змахнув рукою Андрiй. – Їсти-пити будеш?

– Горiлки не п’ю, ти ж знаеш, начальник. А от перекусити не вiдмовлюсь.

– Звичайно, не п’еш. Тобi б ширнутися. Загнешся вiд цього лайна…

Косий i не думав ображатися на тон Андрiя.

– Як не вiд наркоти загнуся, то на зонi згнию. Менi нiчого втрачати. Я одинока бiдна людина.