Крос у небуття

І з нажитого лише як у латиша – член та душа. Нiхто крiм тебе й не пожалкуе, начальнику.

Андрiю стало смiшно. Косий завжди при нагодi полюбляв побiдкатися своею долею-злодiйкою.

– Скiльки твоi джинси коштують, Косий? Я неозброеним оком бачу, що вони родом не з турецького базару, а з фiрмового бутiка. Досить плакатися. Якщо й пропадеш на зонi, то тiльки через власну жадiбнiсть. Вiзьмуть тебе колись не за зберiгання наркотикiв, а за збут. І пiдеш вiдпочивати не на два роки, а на вiсiм. Працювати не хочеш, а жити звик красиво.

Косий, хитрувато посмiхнувшись, промовчав.

– І досить мене начальником кликати. Увагу привертае. Клич Андрiем.

– Як скажеш, начальнику… тобто Андрiю, – розв’язно вiдкинувся на спинку стiльця Косий.

Бiля столика з’явився Карен з скляною тацею у руках. На тацi парували фарфоровi тарiлки з янтарним запашним харчо, зеленню i шпицями смаженого м’яса.

– На здоров’я, Андрiй Вiкторович. Скоштуй, дорогий, пальчики оближеш. Можливо, коньячку? Гарний коньяк маю, вiрменський!

– Дякую, Карен, це зайве, – вiдмовився Андрiй.

Коли Карен пiшов, Андрiй, без зайвих церемонiй пiдсунув до себе страви й заходився iсти. Як вiн i очiкував, все було смачним, свiжим i поживним. Таким, як колись готувала Тетяна, очiкуючи до пiзнього вечора на його повернення з чергування.

Закiнчивши з обiдом, Андрiй зачекав, доки вiдсуне свою тарiлку Косий, пiсля чого витер губи серветкою i запалив цигарку.

– Ти дiзнався про все, що я тебе прохав?

Косий знизав плечима.

– Його немае у Кам’янцi.

– Про це я мiг дiзнатися i без тебе. Де вiн?

– У Хмельницькому. Люди бачили його у центрi. Кiлька разiв.

– Ти впевнений?

– Можемо вiрити, – схилив голову Косий. – Надiйнi люди оповiдали.

– Софрон з ним?

– Так.

– Коли iх там бачили?

– Позавчора.

– З ким вони були? Самi? Якщо нi, тобi вiдомi якiсь кiнцi Потапа в Хмельницькому?

Косий зiтхнув i собi припалив цигарку.

– Я не всесильний, начальнику. Ти ж знаеш.

– Ти не всесильний, ти хитрий, як лис.

– Знаеш, а менi вже сорок, – раптом заявив Андрiю Косий. – Це вiк, який примушуе замислитись над життям, ти так не вважаеш? Краща половина позаду, роки, пришвидшуючись з кожним прожитим, починають летiти з швидкiстю метеорiв, а попереду лише безрадiсна старiсть i кiнець земних поневiрянь. А коли ти прокидаешся ранком, тебе обов’язково щось болить. Примiтивiзм власноi ролi у цьому свiтi починае турбувати значно частiше, анiж ранiше. Це сумно.