Крос у небуття

Андрiй засмiявся.

– Косого потягло на фiлософiю. Ти й справдi старiеш.

– Про це я й намагаюсь сказати. У мене уже не те здоров’я, яке мав ранiше. Вiсiм рокiв я не витримаю. І якщо б ти, начальнику, пообiцяв, що подбаеш, аби у разi чого менi влаштували замiсть них звичайну «двiйку», я б знав напевне, що ти дотримаешся власного слова.

Андрiй загасив цигарку до попiльнички.

– Добре, Косий. Я подумаю над твоiм проханням. З ким iх бачили?

– Коли ти так кажеш, я спокiйний за свою долю. Їх бачили з Анжелою.

Вона наркоманка, живе у Хмельницькому. Кличка – Фiеста. Бiльше менi нiчого про неi не вiдомо.

Андрiй дiстав портмоне i покликав Карена.

Коли вiн зайшов у райвiддiл, була вже шоста година вечора. Плекаючи у душi надiю, що бiганину на сьогоднi закiнчено, а Гончар вже вiдбув додому, Андрiй покрокував крiзь просторе фойе у напрямку сходiв на верхнi поверхи. Здалеку привiтався помахом руки з кiлькома патрульними сержантами, котрi сидiли, на щось очiкуючи, на стiльцях вишикуваних уздовж стiни.

Коли взявся рукою за турнiкет, що вiддiлював сходи вiд фое, почув за спиною голос чергового:

– Соколовський!

– Агов, – повернувся Андрiй i побачив огрядного капiтана Савчука, котрого у вiддiлi за пристрасть до здорового способу життя i сироiдiння позаочi кликали Моркiвником. Кожного разу Моркiвник приносив з собою на чергування велику валiзу овочiв, в основному моркви. Вiн гриз ii майже постiйно, встигаючи зводити з розуму своiх помiчникiв докладним описом усiх можливих способiв оздоровлення i рецептами екзотичних дiет.

Як вiн мiг при цьому утримувати свою вагу у межах ста двадцяти кiлограмiв, було загадкою. Навiть тепер Моркiвник стояв бiля дверей черговоi частини, в однiй руцi тримаючи помаранчевий конус очищеноi морквини, у iншiй брошуру. Напис на обкладинцi брошури проголошував: «Я доживу до 100!»

– Кульчицький казав передати, щоб ти зайшов. Вiн у себе.

– Добре, – зiтхнув Андрiй. – Гончар е?

– Немае. В Хмельницький поiхав, на нараду.

Завтра напевне теж не буде.

– Ти iнодi приносиш гарнi новини, Петре. Якби частiше, можливо i я мав би шанс дожити до ста.

– Іди, iди, – буркнув Моркiвник i сором’язливо заховав за спину руку з брошурою. Вiн знав, що у мiськвiддiлi з нього смiються, але покидати «здорового хобi» не поспiшав.

Степанович щось записував, сидячи за столом у своему просторому кабiнетi. Коли помiтив Андрiя, без слiв вказав йому на стiлець навпроти.