Крос у небуття

Ще кiлька хвилин дряпав пером по паперу, пiсля чого склав аркушi до картонноi теки, зняв з носа окуляри й втомлено провiв пальцями рук по перенiссю.

– Добре, що ти прийшов, Андрiю. Триклята перевiрка зовсiм часу не залишае, а тут ще… До речi, як у тебе з Потапчиком?

– Маю слiд. У область доведеться iхати. Туди веде.

– Коли збираешся?

– Як завжди, Степанович. Чим ранiше.

Кульчицький пiдсунув до себе складений у формi трикутноi призми глянцевий календар i почав щось вираховувати.

– Завтра маемо п’ятницю i завтра приiздить перевiрка.

Пробудуть до наступного вiвторка. У цi днi я вiдпустити тебе не зможу. Пiдготую наказ на вiдрядження у середу. В четвер отримаеш грошi на вiдрядження i можеш вирушати. За тиждень навряд щось змiниться, вони скорiш за все на дно впали.

– Якщо не помандрують далi.

– Може й вже помандрували. Менi зараз не за них шию милять, а за ведення документацii працiвниками карного розшуку, – вiдрiзав Степанович. – Тi четверо, котрих взяли, як, розбалакались?

– Дають свiдчення.

– Хто з них стрiляв?

Андрiй потягнувся. Наступний день не обiцяв нiчого гарного, але зараз, судячи з усього, можна буде йти вiдпочивати.

– Софронов стрiляв.

– Це той, наймолодший? Якого вiн року народження?

– Тисяча дев’ятсот сiмдесят третього.

Кульчицький замислено розглядав портрет президента Кучми на протилежнiй стiнi.

– Куди ми йдемо? – зiтхнув нарештi. – В двадцять три роки мати на собi потрiйне убивство! Це не просто погана компанiя i недогляд батькiв. Це хворе суспiльство.

І таких чудовиськ, як вiн, наше суспiльство виховуе сотнями.

На столi, перериваючи розсуди Кульчицького, задзвонив телефон.

– Слухаю, – пiдняв слухавку Степанович. – Так. Соколовський один, решта зайнятi. А ви чим займаетесь?.. Ну для чого тодi потрiбна чергова частина?.. Та бiс iз вами, зараз пришлю. – Вiн вiдiмкнувся i поглянув на Андрiя.

– Не хочеш прокататися до Цементного?

– А що там?

– Схоже дах у якогось ненормального з’iхав. Дiльничний телефонуе, просить пiдмоги.

Каже: з рушницi стрiляють. У Моркiвника два сержанти патрульних, бiльше немае нiкого. Просить офiцера старшим оперативноi групи. Виручай.

Андрiй, розумiючи, що сперечання у такiй ситуацii зайвi, встав з крiсла.

– Дозвольте йти виконувати?

– Давай, адреса в черговiй частинi. Не забудь отримати бронежилет.

Черговий «УАЗ» торохкотiв на вибоiнах, дiловито мурмочучи двигуном, не менше двадцяти хвилин – мiкрорайон цементного заводу знаходився на околицi мiста.