Крос у небуття

Ще вiд радянських часiв тут працювали й жили «непевнi i асоцiальнi елементи». Умови працi на гiгантському пiдприемствi були далекими вiд iдеальних, а тому сюди посилали за рiшенням суду «на хiмiю» тих, чия вина за здiйсненнi злочини була замалою аби iхати на зону, але достатньою, щоб примусити iх кiлька рокiв попрацювати на шкiдливому виробництвi. Багато хто з тих людей залишався працювати на комбiнатi i пiсля закiнчення термiну покарання, оселяючись неподалiк, у кiлькох десятках двоповерхових баракiв i п’ятиповерхiвок хрущовськоi пори, з яких, власне, й складався мiкрорайон цементного заводу.

Завдячуючи такому контингенту, а також бiдностi, що царювала тут з приходом нових часiв i розвалом СРСР, Цементний став справжнiм головним болем для кам’янець-подiльськоi мiлiцii.

Нарештi водiй звернув з широкоi вулицi у брудний провулок, проiхав кiлькасот метрiв насипаною щебенем дорогою i зупинився бiля купки людей, якi про щось стривожено розмовляли, поглядаючи у бiк довгоi двоповерховоi будiвлi за кривим парканом.

– Приiхали, – байдужно мовив водiй i заглушив мотор. Андрiй взяв отриманий в черговiй частинi бронежилет i вiдчинив дверцята.

– Ходiмо, хлопцi, – звернувся до двох автоматникiв у допотопних бронежилетах i армiйських касках. Сержанти без зайвих слiв вийшли з машини.

На вулицi, швидко зорiентувавшись, Андрiй пiдiйшов до дiльничного – сорокарiчного чоловiка з об’емистим черевцем, смолянистими бакенбардами i погонами старшого лейтенанта мiлiцii. Привiтався.

– Допився, – видихнув йому в обличчя часниковим духом дiльничний.

 – Я його давно попереджував – покинь. Напевне «бiлочка». Двi години як усiх людей з будинку вигнав, назад не пускае. Мовить: мiлiцiю кличте, жiнку вбивати буду. Я спочатку…

– Де саме вiн знаходиться? – перебив старлея Андрiй. Той повернувся обличчям до будiвлi бараку, вiдстань до якоi дорiвнювала близько сотнi метрiв, i заходився пояснювати:

– Значить, маемо цей барак. У ньому три пiд’iзди, кожен на чотири квартири. Вiн у середньому, на другому поверсi.

Ондечки, вiкно газетами заклеене. І дах над ними проржавiлий, антена покосилася.

Андрiй швидко оглянув мiсцевiсть. Цегляний дванадцятиквартирний будинок був завдовжки близько тридцяти метрiв, дах мав залiзний, давно не ремонтований. Мiсцями з нього через карниз звисали вiдiрванi вiтром шматки проржавiлоi бляхи. Паркан, який вiддiлював подвiр’я будинку вiд проiзноi частини, востанне, очевидно, фарбували ще за часiв Брежнева.