Крос у небуття

Опусти пiстолет!

– Не буду я з тобою розмовляти! Виходь, кровi пущу!

– Заспокойся, Петре, – Андрiй намагався пригадати як вели перемовини з злочинцями героi-детективи з голлiвудського кiно, але у пам’ятi спливав лише образ голого до пояса Брюса Уiллiса з приклееним до спини за допомогою лейкопластиру пiстолетом. Нiчого бiльш реального на розум не приходило.

– Суки! Суки! Суки! – знову завив на весь квартал чоловiк у вiкнi. – Суки! Усiх порiшу. І своiх, i чужих. Ненавиджу триклятий свiт. І будинок спалю!

– Зiрвало башту, – констатував водiй, пiднiмаючись з землi i вiдчищаючи мундир вiд пилу.

Йому було соромно за свiй кидок з машини на дорогу, але виходити з-пiд прикриття автомобiля вiн не поспiшав.

– Скiльки ж у нього набоiв? – хмикнув один з автоматникiв.

У вiдповiдь другий сержант, не порадившись з Андрiем, смикнув затвор автомата i, впершись руками в капот автомобiля, навiв зброю на людину у вiкнi. Той одразу ж помiтив:

– А-а-а!!! – хрипко заверещав вiн. – Кавалерiя Олександра Великого! Не вiзьмете мене, сатанинське вiдрiддя!!! – вiн заховався i двiчi вистрiлив.

Кулi просвистiли у повiтрi й розбили шибки у будинку навпроти.

Андрiй зi злiстю пожбурив тангенту на сидiння автомобiля.

– А щоб тобi! Немае з ким говорити. Як тебе звати? – звернувся вiн до дiльничного.

– Андрiй.

– Ну от що, тезко, залишайся тут з нашим водiем. Йому пан Гончар теж на чергування пiстолет боiться дати. А ми з хлопцями пiдемо i вiзьмемо цього пiхотинця. Все, вперед хлопцi.

Андрiй, пригинаючись, побiг до будинку.

Слiдом за ним помчали обидва сержанти.

На майданчику другого поверху було розташовано усього двi квартири. Андрiй, помисливши, визначив, що iм потрiбнi тi дверi, котрi знаходилися лiвiше. Дверi цiлком пристойнi, не схожi на дверi кубла. Очевидно, у минулому життi стрiлець не був алкоголiком i неробою. Такi випадки Андрiю доводилося бачити не раз. Спотворена реальнiсть дев’яностих часто-густо вибивала грунт з-пiд нiг навiть цiлком адекватних i роботящих людей, примушуючи спиватися, або втрачати розум.

Тому що йшла вiйна. Вiйна держави проти власного народу. Андрiй тричi вистрiлив у замок з табельного «ПМ» i вдарив у дверi ногою. Коли вже забiг у коридор, побачив у кривавiй калюжi на пiдлозi розпластане жiноче тiло. Жiнка була зодягнута у квiтчастий байковий халат. Вiн перескочив ii, вбiг у кiмнату i в останню мить встиг схопити руку з пiстолетом. Лиш задер догори ту руку, як простiр кiмнати розiрвали два пострiли.