Крос у небуття

Втрете вистрiлити божевiльний не встиг – один з Андрiевих автоматникiв пiдскочив до нього i поклав ударом прикладу в голову.

Все.

Андрiй безсило сiв на диван i пiдняв з засипаноi смiттям пiдлоги потертий револьвер наган. Недбало оглянув зброю революцii. У барабанi лише стрiлянi гiльзи. Незважаючи на те, що пiстолет був досить старим, вiн цiлком годився для того, щоб пробити Андрiiв легкий бронежилет. Коли до голови прийшла така думка, Соколовському стало не по собi.

– Одягнiть на нього наручники й несiть у машину – вказав сержантам на затриманого, котрий усе ще лежав без тями.

Вiн вiдшукав телефон i набрав номер мiськвiддiлу.

– Мiлiцiя, – почув за мить голос Моркiвника.

– Соколовський.

– Господи, що там у вас? Водiй по радiостанцii на все мiсто волае, допомогу кличе. А кого я пошлю?

– Немае кого послати?

– Немае!

– Добре, що ви з Гончаром у нас е.

– Ну, знаеш, Соколовський, ти язик притримай. У мене тiльки три пiшi патрулi. У вас будуть хвилин через двадцять. Степанович теж поiхав.

Зателефонував замiснику. Зараз приiде, будемо розбиратися.

Один з сержантiв, котрий оглядав жiнку в коридорi, пiдiйшов до Андрiя i виразно провiв собi долонею поперек шиi.

– Готова.

Андрiй лише махнув головою, а у слухавку сказав:

– Розбирайтеся. Сюди швидку давайте, труп тут. І кримiналiстiв теж. Все, приiду – напишу рапорт.

Поклавши слухавку, Андрiй згадав, що десь у квартирi мае бути дитина. Швидко оглянув двi кiмнати i кухню. Дiвчинки нiде не було видно. Андрiй пiдiйшов до шафи, котра стояла у кутку спальнi.

З досвiду знав, що малюки у критичних ситуацiях часто ховаються у шафах або пiд постiллю. Мить не наважувався вiдчинити дверi, побоюючись побачити там щось страшне. Нарештi переборов себе i вiдчинив шафу.

Дiвчинка не плакала. Лише позирала на нього величезними блакитними очима, у яких читався жах. Рученятами притискала до себе великого плюшевого собаку без одного вуха.

– Як тебе звати? – якомога бiльш доброзичливо звернувся до неi Андрiй.

– Валя, – простодушно мовила дiвчинка.

– Все позаду, Валя. Виходь на свiт Божий, – вiн обережно взяв дитину на руки, одночасно оглядаючи ii на наявнiсть поранень. – Тебе нiчого не болить?

– Нi. Тiльки менi страшно.

– Тепер можеш не боятися. Все позаду. Ти тiльки очки закрий i не вiдкривай, доки на вулицю не вийдемо. Добре?

– Добре, – закивала голiвкою мала.

Андрiй, переступивши через труп жiнки, вийшов у пiд’iзд i збiг сходами на вулицю.