Куля для вовкулаки

Можу сидiти у своему скрипучому крiслi й вiддаватись тим самим спогадам. Ба навiть бiльше – розумiти, що все закарбоване в пам’ятi може залишитись у нiй лише доти, доки живий я сам. А далi? Вiчнiсть. Небуття? Люди й подii, якi нинi стали минулим, усi вони стануть нiчим. Справдi шкода.

Напевне, саме подiбнi думки надали менi наснаги розпочати таку невдячну справу, як написання мемуарiв. І от дивна рiч, якоiсь митi моя нiкчемна писанина настiльки захопила мене, що стало здаватись, нiби минуле ожило навкруг мене.

Люди, якi пiшли в небуття багато рокiв тому, подii, про якi тепер нiхто й не пам’ятае, усе набрало нового змiсту. Можливо, лише для мене самого. Проте я так волiю не думати. Я прожив славне життя. Життя, яке гартувало мене у далеких походах i запеклих битвах. Кидало в атаку на мури турецьких фортець i примушувало боротись зi страхiтливими морськими штормами. Звело з великим гетьманом Петром Сагайдачним i багатьма достойними людьми. Надало можливiсть заглянути у таемничу безодню пiд назвою людська сутнiсть i вивести на чисту воду багатьох злочинцiв…

Старий Семен Паливода – не флорин, усiм подобатись не може.

І я недостатньо вижив з розуму, щоб цього не розумiти. Хтось зауважить, що я не надто вправний писака. Комусь прийде до голови, що мiг би зробити у тiй чи iншiй ситуацii значно бiльше, анiж зробив. Хтось скаже, що я немало помилявся, i теж матиме рацiю. Я звичайна людина.

Скажу навiть бiльше – коли пiсля багатьох рокiв до рук менi попав зошит у потертих пергаментних палiтурках, вiрний супутник на протязi десяткiв рокiв, далеко не одразу я наважився викладати для широкого кола читачiв усе, що занотовував у ньому.

Лише пiсля немалих вагань i сумнiвiв вирiшив надати життя коротким моментам минулого, що застигли у тих записах, створених з однiею лише цiллю – не загубити жодного факту, потрiбного для розкриття чергового злочину. І сталось маленьке диво. Пожовклi вiд часу сторiнки i моя стареча пам’ять, яка краще закарбувала тi подii, анiж подii дня учорашнього, примусили ожити картини моеi молодостi. З боку старого писаки-графомана було б небувалою нахабнiстю вихваляти те, що надряпав. Тож не вихвалятиму. Просто залишу на розсуд читача подii днiв давно минулих, що iх пригадав i оживив для вас у своiх скромних нотатках старий Семен Ольховський. Той самий, який з легкоi руки запорiзьких братчикiв отримав веселе прiзвисько Паливода. А розпочну з розповiдi про бiдолаху Олександра Сенявського.