Куля для вовкулаки

Такi новини мушу знати першим промiж козакiв.

Семен Паливода видобув з-за пазухи сувiй пергаменту зi зламаною сургучевою печаткою. Простягнув отаману. Той взяв сувiй до рук i почав розглядати залишки сургуча, на якому можна було розпiзнати печатку Вiйська Запорiзького Низового. Тобто власну печатку.

– Що це? – Нiчого не розумiючи, Нагнибiда пiдвiв очi на Семена.

– Прочитай.

Кошовий розгорнув сувiй i заходився читати. В мiру того як пробiгав очима рядки, обличчя його ставало все бiльш похмурим, а зрештою, очi почали метати блискавицi.

Нарештi скочив на ноги, пожбурив пергамент на долiвку й забiгав свiтлицею.

– Чорт забирай, це вже занадто! Хто це писав?!

– Ти, батьку.

– Що?! – Нагнибiда гаркнув з такою силою, що в прочинених дверях з’явилась голова джури. За мить вона зникла пiсля сповненого праведного гнiву крику: – Геть, скурвий сину!!!

– Заспокойся, батьку, – здiйняв руки з поверненими вперед долонями Семен. – Я все поясню.

– Звичайно, поясниш! Що за маячня? Мiй лист до бейлер-бея[16 - Бейлер-бей – в Османськiй iмперii голова провiнцii.

] Анатолii з попередженням про майбутнiй похiд козакiв морем до його берегiв?! Та це ж на голову не налазить! Я, матерi його ковiньку, не мiг такого написати!

– Звичайно, не мiг. Але погодься, пiдпис твiй. Його можна порiвняти з будь-яким листом, що зберiгаеться у вiйськовiй канцелярii. Можеш бути впевненим, нiхто не вiдрiзнить.

– Але як?! Я не розумiю! – пика кошового почервонiла, вiщуючи максимальну ступiнь обурення.

Семен зiтхнув.

– Пiдробка. Але пiдробка майстерна. Втiм, лист мав з’явитись лише пiсля того, як тебе звинуватили б у крадiжцi тисячi флоринiв з вiйськовоi казни. Думаю, на фонi такого звинувачення вiн мав стати зерном у благодатному грунтi. Та й тема листа дуже вже кричуща, щоб надто ретельно дослiджувати автентичнiсть пiдпису. Людина, яка його писала, надае туркам iнформацiю про час уторгнення запорiзькоi флотилii, мiста, якi плануеться атакувати, а також кiлькiсть козакiв, якi братимуть участь у рейдi.

Це зрада. У будь-якому випадку люди, що пiсля отримання турками листа вирушать у похiд, – смертники.

Кошовий спробував узяти себе до рук, упав у крiсло i, слухаючи Семена, голосно засопiв.

– Для чого? Для чого давати туркам можливiсть розбити нас у такий пiдлий спосiб?

Семен знизав плечима:

– Вiйна пiдла рiч, батьку. Ти пройшов стiльки бойовищ, не тобi розповiдати цю прописну iстину. Проте ми маемо справу з iншим випадком.