Куля для вовкулаки

У непевному свiтлi мiсяця змiг роздивитись стрiлки. Вони вказували на першу годину по пiвночi. Ще за пiвгодини мiсяць пiднiметься у височiнь i плавнi засяють немов на долонi. Тож невiдомий злочинець, ким би вiн не був, повинен з’явитися зараз або нiколи. Втiм, другого Семен не припускав. Вiн надто гучно з’явився на Сiчi, а за годину пiсля бою з Обухом у всiх шинках сiчового передмiстя тiльки й було розмов, що про тисячу флоринiв, якi Паливода повернув у казну, упiймавши будiвничого, який виявився шахраем.

Тому, хто розпочав усю цю непевну справу, стало недобре. А коли додати, що заколотник не знав, чи розкрив його iм’я упiйманий, вихiд залишався один – бiгти свiт за очi. Адже тут на нього очiкувала люта смерть на шибеницi чи на гаку. Вiн, звичайно, не мiг знати, що, на превеликий Семенiв жаль, справжнього iменi заколотника злодюжка не розкрив. Коли його допитували в черкаськiй в’язницi, куди той потрапив завдяки проханню Семена Паливоди, з’ясувалось, що горе-будiвничий просто не знав iменi, називаючи свого замовника «його ясновельможнiсть». Проте, як справедливо вважав Семен, панiка мала зробити решту справи й очiкувати залишилось недовго.

Вiн не помилився. Щоправда, примхлива фортуна посмiхнулась не настiльки приязно, як на це можна було розраховувати, але й не повернулась спиною. Не було погонi й бiйки, не було куль, якi шипiли бiля скронi, не лунав дзвiн мечiв. Усе вiдбулось бiльш прозаiчно. Втiм, кулi були, але пiзнiше. Коли мiсяць видряпався на небосхил, до Івана Нагнибiди пiд’iхав джура з доповiддю, що трьома верстами захiднiше козацька чата затримала вiйськового суддю Пилипа Дрозда, який не мiг пояснити, з якою метою серед ночi зiбрався iхати в невiдомому напрямку.

– Де вiн?! – вихопилось у кошового.

– Там, де затримали. Батько курiнний дав наказ його роззброiти i iхати до вас зi звiсткою.

Недобрий погляд кошового був легко помiтним крiзь морок мiсячноi ночi.

– Суддя! Але чому?!

– Можливо, вiн сам про все розповiсть, – припустив Семен.

Іван Нагнибiда вдарив коня острогами, наостанок заявивши:

– Що ж, поiдемо до нього на поклони. І вiр менi, Паливода, вiн усе розповiсть!

Їхали риссю крiзь степ i примарне мiсячне сяйво. Першим – кошовий отаман, який ледь приховував лють i нетерпiння, за ним решта загону. Попереду помiтили, нарештi, свiтло смолоскипiв i кiлькадесят вершникiв, що завмерли серед поля, очiкуючи. Наблизились.