Куля для вовкулаки

Тепер, окрiм виття, ясно можна було розiбрати шурхiт минулорiчного листя пiд чиiмись ногами, тихе гарчання. Раптом Сенявський осягнув, якоi трагiчноi помилки вiн припустився. Смолоскип! Нападники, ким би вони не були, спочатку не помiтили його, тож, убивши кучера i коней, пiшли геть. А зараз побачили свiтло i повертались. Сенявський пошепки вилаявся, пожбурив смолоскип геть i одним стрибком заплигнув мiж трупи коней. Утиснувся мiж них, намагаючись стати одним цiлим з землею i холодiючою плоттю.

Минуло не менше трьох хвилин, доки до вух Сенявського долинув неясний шурхiт. Це не були кроки, лише тихий шелест листя. Намагаючись не видати себе, пан Адам визирнув зi своеi схованки й мало не заволав вiд жаху, що раптово пройняв його несамовитою хвилею. Зовсiм поряд, не далi як за десять крокiв, вiд нього знаходилась iстота. Нi, це не був вовк. Але й людиною навряд чи можна було назвати те, що напружено нюхало повiтря, намагаючись вiдшукати Сенявського. На мить смолоскип, пожбурений паном Адамом, розгорiвся яскравiше й освiтив iстоту настiльки, що стало можливим роздивитись ii заросле шерстю тiло, важкi щелепи, з-пiд яких виступали iкла й сповненi нелюдськоi ненавистi очi.

А ще довгi переднi кiнцiвки, якi сягали майже землi й були увiнчанi велетенськими кiгтями. Пiсля цього сили полишили Сенявського, i вiн знепритомнiв…

Коли наступного ранку сонце почало вигрiвати стволи мiдних фальконетiв на бастiонах мисливського будинку Адама Іеронiма Сенявського, сторожа бiля ворiт була чимало здивована невiдомим прибульцем.

Останнiй з’явився на шляху, що вiв до Меджибожа, й намагався потрапити до маетку. Втiм, невiдомим чоловiк залишався тiльки до того моменту, коли старший з охоронцiв не придивився до нього пильнiше. Яким же було здивування старого солдата, коли в обiрваному, залитому кров’ю i сивому, як дим, бiдаку вiн упiзнав власника Меджибiзького ключа. Перед ним стояв, стискаючи в руках хрест, зроблений з уламкiв гiлки i шматка обвугленоi тканини, Адам Іеронiм Сенявський.

Роздiл VI

Ранок пiсля буремноi ночi видався сонячним, навiть урочистим. Прозорий купол неба вражав чистою бiрюзою, яку не наважувалась порушити бодай дрiбна хмарина. Сонце, яке палало на сходi свiтовою пожежею, позолотило макiвки церкви Святоi Покрови, додало свiжих кольорiв квiтнику навпроти й почало швидко випалювати росу на пожовклiй травi майдану.