Куля для вовкулаки

На цьому розмову було закiнчено. Ротмiстр i поручник, обурено задерши носи й сповнивши свiтлицю дзвоном острогiв, покинули примiщення. За ними, кинувши на Семена важкий погляд, вийшов домiнiканець. Вигляд мали такий, що Микита, повертаючись до свiтлицi, вдоволено посмiхнувся. Семен дiстав з кишенi годинник. Уся аудiенцiя не зайняла й десяти хвилин. Вiн пiдiйшов до вiдчиненого вiкна й застиг, заклавши руки за спину.

– Що скажеш? – запитав у Микити, спостерiгаючи за зеленими хвилями, що iх гнав вiтер в очеретах плавнiв.

– А що тут скажеш? – театрально зiтхнув Микита. – Маю починати збиратись. Надто добре знаю тебе, щоб припускатися iншоi думки.

– Я настiльки передбачуваний? – повернувся до нього Семен.

– Можливо, лише для мене.

– Лини й мандрiвка в шинок виглядали б значно привабливiше, – спробував пручатись Семен.

– Для когось iншого, – гмикнув Микита.

Семен пiдiйшов до крiсла, обiперся на спинку руками й поглянув на спiврозмовника. У виразi обличчя не мав i тiнi iронii.

Вiн був цiлком серйозним i не налаштованим на жарти.

– Ця справа дуже непроста, Микито. Ти чув щось про Адама Іеронiма Сенявського?

– Хто ж не знае яворiвського старосту? – знизав плечима Микита. – Поважний пан. Його землi безмiрнi, багатства нелiченi…

– І норов нестримний. Втiм, у цьому вiн схожий на iнших людей свого рiвня. Пiдозрюю, спiлкуватись iз паном старостою буде далеко не простою справою. Крiм решти незрозумiлого, маемо справу з нечистою силою. Цiкаво, а яка мiсiя домiнiканця, що не зволив сказати тут жодного слова? У мене склалося враження, що вiн прибув не так для дiалогу, як для спостереження.

Домiнiканцi – слуги святоi iнквiзицii. А якщо справою зацiкавилась вона, все дуже непросто.

Микита повернувся до образiв на покутi й тричi перехрестився.

– Одне можу сказати, ясний пане. Лiкантропи таки справдi iснують.

Семен у задумi похитав головою.

– Я вiрю лише в речi, якi бачив на власнi очi. Проте з висновком не поспiшатимемо. Принаймнi про вовкулаку я чую вдруге за останнi кiлька днiв.

І обидва рази це пов’язано з родиною Сенявських.

– Он як! – зацiкавився Микита. – І про кого йшла мова в першому випадку?

– Про загиблого Олександра Сенявського. Жовнiри, якi оповiдали менi про його вбивство, казали, що панич був вовкулакою. Що скажеш?

Замiсть вiдповiдi Микита ще раз перехрестився й почав перебирати книжки у своiй потертiй сiдельнiй сумцi, яку для цього видобув з-пiд постелi.