Куля для вовкулаки

– Про кого ти? – не зрозумiв Микита.

– Про моiх побратимiв, – вiдгукнувся драгун. – Вони супроводжували Сенявського в ту трикляту нiч. А зранку ми знайшли все, що вiд них залишилось!

Семен вiдчув, що сон долае його, незважаючи на цiкавiсть. Зрештою, вирiшив, що з нього досить. Повернувся на бiк i за мить уже хропiв сном праведника.

Роздiл VIII

До ранку жодних несподiванок не вiдбулось. Стрiлки годинника показували четверту по пiвночi, коли Паливода з Микитою, як i було домовлено, заступили на охорону табору.

Пилипенко увесь час поривався розпочати розмову, але Семен наказав йому мовчати.

– Потрiбна тиша, ранком усе розповiси, – кинув коротко.

Микитi не залишилось нiчого iншого, як пiдкоритись. Вони до самого сходу сонця вдивлялися в лiсовi хащi, у якi полум’я багать жбурляло непевнi променi свiтла, вслухались у нiчний гомiн лiсу. Коли загiн прокинувся й пiсля короткого снiданку вирушив у дорогу, виявилось, що присутнi не всi. Зник Мiхай Березовський. Семен, за своею звичкою занотовуючи подii учорашнього дня у записник, вирiшив вiдзначити цей факт особливо.

Тут крилась таемниця. Мiхай ще пiд час розмови з Мацейовським поривався кудись iхати. Незважаючи на ризик опинитись на самотi у лiсi, про який iшла недобра слава. Мацейовський, почувши звiстку про його зникнення, лише коротко вилаявся i дав команду вирушати.

Стежка, витоптана серед гущавини лiсу, йшла то вгору, то вниз, робила безлiч поворотiв. Птаство десь пiд кронами велетiв-дубiв розпочало свiй рiзноголосий спiв, а прохолодне лiсове повiтря було сповнене пахощами грибiв i прiлого листя.

Семен з Микитою iхали поряд.

– Це був лiкантроп! – без вступiв видихнув Микита. – Я про вбивство Сенявського.

Семен похитав головою.

– От що, голубе, розкладем усе по полицях. Чому ти так вважаеш?

– Драгуни оповiдали. За наказом Сенявського у його землях усiх вовкiв вибито.

– Можливо, прийшли iншi? – поглянув на помiчника Паливода.

– Можливо. Але всi тут надто наляканi. Цьому мае бути причина.

Адже ти не будеш сперечатись, що три десятки озброених жовнiрiв не злякаються звичайних вовкiв? Але це ще не все.

– Щось iще?

Микита зiтхнув.

– Я був там уранцi.

– Де? – не зрозумiв Паливода.

– Там, звiдкiля ми чули виття.

– І що?

– Там не було вовчих слiдiв. Лише слiди людини. Або створiння у людському взуттi.

– Ти впевнений?

– Як у тому, що розмовляю з тобою, ясний пане!

Семен помислив. У словах Микити був сенс.