Куля для вовкулаки

Намагались роздивитись, що вiдбувалось серед лiсовоi гущавини, чумаки, якi довгою валкою простували з Криму у вiдомому лише iм напрямку. Хитали головами й продовжували свiй шлях.

Та була пiд кронами старезних дубiв у гаю ще одна людина. Таемнича i зловiсна. Незважаючи на загальну атмосферу ловецького азарту, що оволодiв мисливцями, ця людина зберiгала спокiй i зосередженiсть. Таемничого незнайомця не цiкавив вепр, що мчав зараз назустрiч мисливцям. Його не цiкавив навiть той факт, що вiн знаходиться мiж здобиччю й готовими до бою стрiльцями.

Таемнича постать у чорному плащi з вiдлогою просто стояла й спостерiгала за чимось чи кимось, вiдомим тiльки iй однiй. І не видавала себе жодним необережним рухом чи бодай шурхотiнням. Темна, як нiч, невагома, як привiд. Вона теж чекала на свою здобич.

І ii здобиччю не був вепр. Цiллю слугувала людина.

***

На передовому номерi Олександр Сенявський з усмiшкою на блiдому обличчi поглянув на Мiхая Березовського.

– Вiн буде моiм, чуеш, Мiхаю!

Мiхай, не менш блiдий, анiж його сюзерен, усмiхнувся у вiдповiдь.

– Вiн стане здобиччю кращого з нас, пане мiй. А кращим, поза всякими сумнiвами, е саме ти!

Олександр вищирився.

– Саме час насолодитись кров’ю жертви! Устромити зуби в ii гарячу плоть! Ти бажаеш цього, Мiхаю?

– Так! – Очi Мiхая звузились, вiн поклав на землю мушкет i з дурнуватою посмiшкою продовжив: – До бiса мушкет! Ми уб’емо його голiруч i вип’емо його кров!

– Вiзьми мушкет, Мiхаю! – пошепки наказав третiй з присутнiх на номерi мисливцiв.

– Не грай з вогнем!

Сенявський i Мiхай перезирнулись.

– Ти боiшся вепра, Вiтеку?! – тихцем засмiявся Сенявський. – Чорт забирай, мiй ротмiстр боiться!

– Нi, Олександре!

– Можливо, вважаеш, що вiн сильнiший за мене?

– Нi.

– Як завжди, похмурий Вiтек недооцiнюе наших можливостей, – реготнув Олександр. – Ти не знаеш, хто мiй батько?

– Знаю, – похмуро прошепотiв Вiктор Мацейовський, якого Сенявський по-панiбратськи кликав Вiтеком.

У напiвтемрявi гаю йому здалося, що очi, якими свердлив його Олександр Сенявський, запалали вогнем i стали схожими на вовчi.

– Хто ж вiн?

– Твiй батько Адам Іеронiм Сенявський, Олександре, – зiтхнув Мацейовський.

– Ти знову за свое, ротмiстре! – загрозливо зашепотiв Олександр. – Мiй батько князь темряви, i тобi це вiдомо! Мiхай, хто мiй батько? – поглянув Сенявський на iншого мисливця.

– Сатана!

– Так, Сатана!!!

Цього разу обидва драгуни промовчали. Замовк i Сенявський.