Іменем сонця

У вiдповiдь – жодного слова, лише легкий шурхiт десь неподалiк.

– Пан Левi!

Януш Дубровицький вдарив кресалом, пiдпалив трут i вiдшукав на пiдлозi поламану свiчку. Срiбний канделябр, у якому вона знаходилась ранiше, лежав поряд. Освiтлюючи собi дорогу, швидко минув вiтальню i по черзi почав заходити до кiмнат. Перше, що кинулось у очi, був повний безлад, який панував у будинку. Меблi хтось нещадно потрощив, скринi з майном перевернутi, а домашнi речi розкиданi на пiдлозi. Вiн не мiг зрозумiти, що вiдбулось, але з кожною секундою серце все бiльше стискалось вiд недоброго передчуття.

Передчуття не обдурило.

Першим, кого Януш знайшов, був старий Йозеф, який прислуговував iм за вечерею. Лакей лежав посерединi невеличкоi кiмнати серед купи простирадл i подушок, у калюжi темноi кровi. Вишита золотом лiврея була розiрвана i також залита кров’ю. Дубровицький вiдчув, як руки йому дрiбно затремтiли. Вiн повiльно наблизився. У тому, що перед ним лежить труп, сумнiвiв бути не могло – обличчя убитого встигло пожовтiти, а риси загостритись.

Але навiть не це скувало крижаним страхом королiвського жовнiра, який за свое життя встиг побувати у боях i бачив смерть на власнi очi. У трупа було розрiзано живiт, а нутрощi лежали на пiдлозi.

– Що тут вiдбуваеться? – вигукнув пан Януш i сам злякався свого голосу.

У вiдповiдь – тиша.

Наступним Януш знайшов Левi Сатанiвського. Лiкар знаходився посерединi кiмнати, де вони вечеряли, поряд з перевернутим столом i розкинутим у безладi посудом.

Його сива борода, одяг, все навколо було залите кров’ю. Як i у попереднього убитого, живiт Левi нiс на собi слiди кривого розрiзу, з якого було видно нутрощi.

– Ірено! Петрусю! – несамовито заволав пан Януш i кинувся далi.

Дружину вiн знайшов ще живою. Скорiш за все вона намагалась утекти вiд убивць у ту мить, коли тi були зайнятi Левi Сатанiвським. І, природно, побiгла у кiмнату, де поклали у лiжечко ii сина. Спробувала хоч якось захистити його i себе.

Їй це не вдалося.

Вiдчуваючи, як волосся на його головi заворушилось, Дубровицький закам’янiв.

Ірена лежала бiля того самого лiжечка. Шурхотiння, яке вiн чув, створювала вона. Жiнка билась в агонii, але тепер, помiтивши його, схлипнула.

– Януше, вiн… Я не змогла… Вiн…

– Ірено, мила…

Дубровицька зойкнула i затихла. Смерть нарештi змилувалась над нею, i лише струмок кровi повiльно малював собi дорiжку бiлоснiжною шкiрою пiдборiддя. Тiею шкiрою, яку пан Януш так любив цiлувати.