Іменем сонця

Поглянувши у лiжечко сина, шляхтич уже нiчого не вiдчув. Вiн якусь мить дивився на закривавлене дитяче тiльце з розрiзаним животом, пiсля чого знепритомнiв i гепнувся на пiдлогу.

Роздiл ІІ

Семен Паливода вiдклав книжку, яку читав протягом дня, поглянув на освiтленi смолоскипами вежi староi фортецi за вiкном i замислився. Вiн не звик до метушнi великого мiста, хоча й протягом певного часу вважав ii досить кумедною. Усi цi сповненi розумiння власноi важливостi шляхтичi навколо, натовпи мiщан, що бродили брукiвкою вулиць у лише iм вiдомих справах.

Гамiр ринку, крики купцiв i пiснi украiнською, польською та вiрменською, що лунали з численних пивниць. Французька i голландська мова ландскнехтiв з фортецi, якi теревенили з мiщанками, не утруднюючи себе вивчанням iнших мов… За життям Кам’янця Семен спостерiгав з цiкавiстю кiлька тижнiв. Мiсто навiювало певнi аналогii з Вавилоном, якби останнiй за велiнням вищих сил було перенесено у скелястий каньйон Смотрича. Потiм цiкавiсть минула. Натомiсть прийшла важка нудьга. Паливода уже жалкував, що вирiшив залишитись у мiстi на зиму. І хоч рiшення було, певною мiрою, вимушеним, сидiння в чотирьох стiнах оптимiзму не додавало. Душа просилась на волю, на Запорiжжя. На матiнку Сiч, яка залишилось поза межами досяжностi Семена Паливоди вiд часiв щедрого на гарячi тони жовтня. І ось тепер вiн тут. Рiздво минуло i почалась та частина зими, котру не любить нiхто. А Семен Паливода, схоже, застряг надовго. Принаймнi запорожцi, яких вiн напередоднi вгощав у шинку на ринковiй площi так щедро, нiби зустрiв рiдних братiв, натякали саме на це. Вони iхали у Волощину з листом кошового отамана, i iм довелось нещодавно перетнути Дике Поле. Козаки розповiли Семену про велику кiлькiсть вовчих зграй навколо шляхiв, а також про напади хижакiв i навiть жертви таких нападiв. Тож коли, пiдвипивши, Паливода заявив, що найближчим часом вирушае на Запорiжжя, братчики похитали головами.

– Самому подорожувати у Полi, брате, дурна робота.

Не вiдiб’ешся. Цих тварюк сотнi. Навiть якби мав десяток пiстолетiв, все одно мало. Голоднi, кидаються немов чорти. Себе ще шаблею обiйти здужаеш, а коня точно не вбережеш. Решту завершить мороз i втома. Такi ось справи.

І хоч Семен звик вважати себе не тiею людиною, яку може змусити змiнювати плани подiбна дрiбниця, вирiшив не поспiшати. Зрештою, тиждень тому, коли вiн зустрiв запорожцiв, необхiдностi термiново подорожувати на Сiч не було.