Іменем сонця

Проте зараз, сидячи бiля камiну у теплiй свiтлицi, за вузькими стрiлчастими вiкнами якоi лежав засипаний снiгом каньйон Смотрича i проколювали небо шпилi фортечних веж, Паливода вiдверто нудьгував. Певною мiрою нудьгу розбавляло читання, але це дiяло не надто ефективно. Звиклий до походiв i добрячоi бiйки характер вимагав покинути метушню мiських вуличок i податись у чисте поле. На пошуки небезпек, назустрiч морозному вiтру й невiдомостi. Семен зiтхнув i знову взяв до рук книжку. Подумав, що вирушить на Запорiжжя завтра.

З самого ранку. До того, як хтось спробуе його вiдрадити. Потрiбно лишень взяти бiльше пороху i пiстолетiв. Зрештою, навiть сам факт нападу вовчоi зграi можна перетворити на яскраву пригоду. Вiд такоi думки чоло Семена просвiтлiло, i вiн подумав, що рiшення вже обговорено i прийнято. Далi думки вились навколо практичного втiлення задуманого у життя. Проте це вiдбувалось не довго. За чверть години Паливода заглибився у читання, справедливо вважаючи, що проблеми дня завтрашнього потрiбно вирiшувати завтра.

Усе розпочалось саме тодi. Так несподiвано-буденно, як починаються усi неприемностi. У сiнях почулось дзеленчання острогiв i кроки, пiсля чого у дверi кiмнати безцеремонно загупали. І навiть не кулаком. Дубовi дошки гудiли скорiш за все пiд рукiв’ям гарапника. Семен зiтхнув i знову закрив книжку. На гостей вiн не очiкував, хоча й не мiг сказати, що iм не радий. Можливо, все ж таки вдасться розбавити нудьгу до ранку бодай якоюсь розмовою. Але ж не так настирливо ii починати!

Гупання повторилось.

– Пане Ольховський! – загудiв застуджений голос за дверима.

Семен спробував упiзнати вiзитера по голосу, але не змiг.

– Пане Ольховський, нагальна справа, вiдчинiть!

За дверима голосно вiдхекувались, як це зазвичай робить людина, що занадто поспiшае. Семен зiтхнув.

– Хто такий?

– Посланець каштеляна![6 - Каштелян – у XVII сторiччi у Речi Посполитiй посадова особа на королiвськiй службi, яка призначалась для управлiння фортецею i землями навколо неi.

] – сповiстив голос.

Це вже цiкавiше.

– Якщо пан не волiе вибити дверi, а просто зайти, вiн може легко це зробити, вiдчинивши iх, – спокiйно вiдiзвався Паливода i клацнув кресалом, розпалюючи люльку.

Дверi вiдчинились, i на порозi застиг зарослий щетиною чолов’яга у кожусi й баранячiй шапцi. На шкiряному чересi мав, демонструючи свою належнiсть до вiйськових, карабелу[7 - Карабела – тип шаблi, поширений у XVI–XVII сторiччях.].