Іменем сонця

Немов прокинувшись пiсля довгого сну, озирнувся навколо.

За деревами, скiльки бачило око, не було помiтно жодних ознак людського житла. Лише залитi мертвотним сяйвом зимовi поля, купи голих дерев i ледь помiтна змiйка шляху. Доповнювали пейзаж кiлька прадавнiх могил вздовж шляху. Вкритi снiговою ковдрою, як i все навколо, вони панували над рiвнинним пейзажем. На верхiв’i однiеi з могил, похилившись, бовванiв кам’яний iдол. Чорний крук лiниво спостерiгав за одиноким мандрiвником iз плеча iдола. Мешика раптом подумав, що так виглядатиме свiт, якщо сонце не повернеться.

Симфонiя мiсячноi ночi, тиша i холод.

Так виглядае смерть.

Мешика зiтхнув i покрокував далi. Вiн вiд усiеi душi бажав опинитись серед рiдного племенi. У iншому, бiльш сприятливому для життя мiсцi. Там, де завжди тепло, а темнi нетрi джунглiв вiдокремлюе вiд океанськоi лазурi жовта стрiчка пiщаного пляжу. І сидiти бiля багаття, поряд з воiнами, якi принесли жертву сонцю. Але вiн знав, що це неможливо. Скоро вони повернуться. Тi, хто жадав вiд нього нових дарункiв.

А якщо вiн не виконае мiсiю, повертатимуться знову i знову. Саме вони примусили його покинути звичнi мiсця i бiгти свiт за очi, у холодну краiну дитинства.

На мить мiсячне сяйво освiтило обличчя Мешики. І вiд його вигляду ворон на плечi iдола голосно каркнув, залопотiв крилами i полетiв геть. Навiть ворона налякав худий простоволосий чоловiк iз зарослим багатоденною щетиною обличчям i гарячково палаючими очима.

Мешика йшов довго. Увесь час озирався, немов хтось серед снiговоi пустелi мiг переслiдувати його.

Нарештi, важко дихаючи, зупинився. Озирнувся i осiв на холодну землю. Спиною оперся об стовбур дерева. Довго вiдсапувався, пiсля чого зачерпнув у пригоршню снiг i хотiв покласти собi до рота. В останню мить помiтив, що вiд речовини, якою були забрудненi його руки, снiг став сивим у мороцi. Нiс чiтко вловив запах кровi. Вiд цього запаху настрiй Мешики швидко покращився. Вiн струсив снiг з долонь i зайшовся божевiльним смiхом.

– Ось бачите? Вам не вiдiбрати у мене свiтло! Я все виконаю! Виконаю, чуете?! – звертаючись до ночi та мiсяця, заволав вiн.

 – У мене досить часу! Я залишив позаду надто велику вiдстань, щоб мати сумнiви. Я дарую iхнi серця сонцю! Свiтло мае повернутись до людей. Без нього цей свiт надто страшний!

Вiдповiддю на крик слугувала тиша. Хiба легенький нiчний вiтерець зашелестiв пожовклим листям, що залишилось на вiтах одинокого дуба, до якого притиснувся нiчний мандрiвник.