Іменем сонця

А трiскучий мороз, незважаючи на снiгопад, не збирався випускати околицi зi своiх крижаних лабет. Здавалось, у бiлiй безмовностi, чистiй i холоднiй, не могло iснувати жодного руху, окрiм цього тихого падiння снiжинок.

Втiм, рух таки був. Просiкою серед заснiжених ялин повiльно просувались сани, запряженi парою коней. Незважаючи на те що напередоднi дорога тут була гарно вторована дроворубами, якi вивозили нею дрова для продажу у Кам’янець, Чемерiвцi, Смотрич i Балин, зараз просiка була засипана снiгом завглибшки у два фути.

Тож конi лише iм одним вiдомим чином розрiзняли просiку й досi не збилися. Вони невтомно долали замети й покiрно тягли свою поклажу у невiдомому напрямку. Одинокий наiзник у шкiряному морському плащi, який сидiв у санях, не мав чiткоi мети. Вiн накинув на голову вiдлогу, заплющив очi й не помiчав нiчого навкруг себе, немов полинув у невiдому далечiнь. На соломi за спиною у наiзника була вже майже непомiтною велика кривава пляма. Вона, як i все навколо, поступово зникала пiд бiлою ковдрою. І скоро зникла зовсiм. Лише кiлька соломинок, якi стирчали крiзь снiг, червонiли крихiтними краплинками кровi. На тлi бiлоi пустелi краплинки виглядали кволо й беззахисно, немов травневi квiти, якi раптом потрапили у зимову заметiль. Обличчя чоловiка у санях не виказувало жодних емоцiй. І тiльки коли раптовий порив вiтру посилював вплив морозу, вiн кутався у свiй одяг i щось говорив, звертаючись до лiсу навколо спiвучими словами невiдомоi мови. А перед внутрiшнiм поглядом у нього пропливали чужi, далекi краi. Краi, якi нiколи не бачили снiгу. Лише зелень тропiчного лiсу й ласкавий прибiй моря. Землi, що вiн боявся iх i ненавидiв. Кораблi, дерево яких просякло смертю. Безмежжя океану i зневiри. Мить – i заснiженi пейзажi пiвденного Подiлля перестали iснувати в уявi Мешики. На iх мiсце пам’ять перемiстила темний, просякнутий сопухом гниючоi плотi трюм, у якому його зачинили…

* * *

Вони були зовсiм поряд. І хоч Степан намагався переконати себе, що разом з ним у тiснiй клiтцi звичайнi покiйники, заспокоiтись не вдавалось.

У примарному свiтлi, що потрапляв сюди крiзь люк у верхнiй палубi, вiн мiг розрiзнити iхнi темнi тiла, вiдкритi очi, якi уже нiчого не бачили, а також бiлi зуби. У деяких iз чорношкiрих були розкритi роти, i iхнi схожi на перлини зуби були не менш бiлоснiжними, анiж за життя. Здавалось, вони ось-ось зарухаються i почнуть жестикулювати, благаючи води i iжi, як робили це ранiше.