Іменем сонця

Ранiше вони приходили лише iнодi. Можливо, раз на мiсяць. Обступали й намагались звести з розуму. Потiм вони почали приходити щоразу частiше. Аж доки Мiктлантекутлi за iх спинами не сказав, що тепер вони приходитимуть щодня. Щодня, доки сонце не зникне з небес серед бiлого дня. А тодi темрява заволодiе його, Мешики, душею. І потягне ii у пекло! Подумавши про це, Мешика почав тремтiти. Думки не могли затриматись у його головi. Вiд страху, пережитого пiд час згадки про голос за спинами мерцiв, що обступали його нiчною порою, вони розлiтались, немов зграйки наляканих горобцiв.

Лише одна закарбувалась у свiдомостi розумiнням того, що вiн мае зробити.

Боги люблять жертви.

І коли жертв буде достатньо, вони змусять страшного Мiктлантекутлi вiдмовитись вiд його душi. І тодi вiн зможе зайняти свое мiсце бiля багаття воiнiв-орлiв. Поруч з усемогутнiм Мештлi.

Мешика розсмiявся хрипким смiхом, вiд звукiв якого з вiт ялини зiрвався у полiт важкий пугач.

– Ви не отримаете мою душу, породження темряви! Навiть не сподiвайтесь, – говорив Мешика.

 – Я подбаю про це! Так, так! Ви надто слабкi у зрiвняннi зi мною, о нещаснi! Тому що я той, кому призначено перемагати! Сонце любить жертви! І я дам iх вдосталь!

З цими словами вiн почав шарудiти у соломi позаду себе. Нарештi видобув парусинову сумку, з якоi обережно витяг i склав у рядок перед собою чотири закривавлених пакунки. Погладивши iх руками як щось безмежно цiнне, Мешика склав пакунки до сумки й заховав назад у солому.

– Так, я знаю! – нервово скрикнув вiн.

 – Їх надто мало, щоб зупинити темряву! Дайте менi час! Лише дайте менi час!

Поволi вiн почав заспокоюватись i щiльнiше закутався у свiй плащ. Залишилось дванадцять ночей. Вiдтепер вони приходитимуть щоночi, сумнiву не було. Першi чотири вiн мае чим зустрiти iх. Але залишаеться ще вiсiм. Вiд думки про це Мешика знову затремтiв. Вiн мусить, неодмiнно мусить подбати про це. Про те, що вiдбудеться далi, Мешика не замислювався. Коли жертв стане достатньо, сонце пiдкаже потрiбнi кроки.

Зграйки стривожених горобцiв у головi нарештi остаточно вгомонились. Мешика повiльно заглибився у той напiвсонний стан, який володiв ним уже кiлька годин.

Раптом конi захропiли. Мешика потягнув повiд i озирнувся. За кiлькасот крокiв лiсова просiка, якою вiн рухався досi, закiнчувалась, приеднуючись до торованого шляху. До Кочубеева залишилось менше версти. На обрii виднiлися крайнi хати селища, господарчi будiвлi й копицi сiна. На гостинцi був помiтний рух.