Іменем сонця

Мешика обережно погладив пакунок, як найбiльший скарб. Потiм зiгнувся i старанно почав витирати руки снiгом вiд темноi кровi, яка вкривала iх густими плямами. Нарештi вилiз iз глибокого снiгу на ледь помiтну стежину, пiсля чого подався вперед майже бiгцем…

У мiсячному сяйвi вже були помiтними узлiсся й порослий сухим очеретом берег рiчки, коли Мешика зрозумiв, що його наздогнали. Не тi, що зi смолоскипами у руках бiгли його слiдом напередоднi, намагаючись помститись за смерть свого односельця. Тi були слабкими.

Усе, що вони могли зробити з ним – просто забити палицями. У тому випадку, коли б побороли власний страх. Адже iм було страшно вiд вигляду дарунка, що зробив Мешика сонцю на краю iхнього селища. Натомiсть тi, що наздоганяли зараз, були значно небезпечнiшими. Вони волiли роздерти на шматки не лише його тiло, а й душу. А разом з тим позбавити можливостi досягнути мети. Саме через них Мешика змушений був здолати океан.

– Нi! – заволав вiн i зупинився серед галявини, залитоi мiсячним сяйвом.

 – Нi!!! Залиште мене! Залиште! Я попереджаю – у мене е цього разу дарунок для сонця!

Але залишати його у спокоi не збирались. На освiтленiй холодним мiсячним сяйвом галявинi ставало все темнiше вiд тiней, якi оточували нiчного мандрiвника. Червонi палаючi очi дивились на нього звiдусiль. Вони стискали коло все тiснiше. Наближались i щось шепотiли. І у кожного з них було обличчя селянина, якого вiн убив напередоднi. Обличчя з трьома ранами вiд куль, по якому стiкала кров. Мертвотноблiде обличчя i позбавлене одягу тiло з розсiченим навскiс животом.

Кров зi страшноi рани заливала живiт i ноги. І хоч вiд кiлькостi ходячих мерцiв на галявинi у Мешики мерехтiло в очах, насправдi вiн бачив перед собою лише одну жертву, яку в незбагненний для нього спосiб перетворили на десятки й десятки мертвякiв.

Тих, якi жадали зараз його кровi.

Вуста кожного з них розкривались, але Мешика чув лише один голос. Монотонний голос, який не мiг належати людинi. Вiн спробував затулити вуха руками i загарчав:

– Чого ви хочете вiд мене? Що вам потрiбно?!

Шепiт на мить припинився, пiсля чого голос мовив:

– Ти знаеш.

Мешика боязко пiдняв голову i оглянув мерцiв, якi оточували його тiсним колом. Дивно, але вiн все ще не мiг звикнути до них. Спочатку у джунглях, серед задушливого запаху гниючих рослин. Потiм на кораблi, серед океану. Нарештi у вкритих снiгом лiсах… Вони приходили й вимагали приеднатись до них. Змiнювались лише обличчя.