Іменем сонця

Це були обличчя тих, кого вiн обрав нещодавно. Але усi вони вимагали одного. Колись вiн вчинить так, як вони вимагають. Але не цiеi митi.

– Нi! – Мешика рiшуче похитав головою. – Занадто рано.

– Ти знаеш, – знову зашепотiли холоднi вуста кожного. Тим самим голосом, який не давав йому спати уже багато днiв.

– Ти знаеш…

– Ви мене не зупините! Я повинен повернути сонце!

– Ти один з нас…

– Нiзащо! – Мешика вiдчув, що ним оволодiвае божевiльний смiх. – Ви лише мерцi, лише мiй дарунок сонцю! Ви не змогли мене зупинити, коли були живими, не зупините й зараз! Ви нiкчемнi тiнi! І зникнете, коли повернеться сонце!

– Ти один з нас… – вперто повторював голос.

 – Ходiмо, адже це так просто…

Мешика вiдчув, що його тiло дрiбно тремтить. Потрiбно було тягнути час. До свiтанку залишилось зовсiм недовго. Але до того, як обрiй на сходi почне сiрiти, вiн не покаже iм своеi сили. Вiн демонструватиме слабкiсть. Лише це допоможе перемогти. Здаватись слабким i жалити несподiвано.

Так, як вiн чинив iз живими. Саме так переможе i мертвих. Адже вони хочуть бачити його поряд iз собою. Вони вважають, що так зможуть повернути те, що вiн забрав у них. Не розумiючи, що ця рiч уже належить сонцю, а Мешика – лише той, кому доручено виконати волю великого бога.

– Досить! – кричав вiн, а мерцi з розсiченими животами простягали до нього руки i шепотiли:

– Ходiмо…

– Я бiльше не можу цього терпiти!

– Ти сам обрав, – промовляв до нього голос. – Це твiй вибiр.

Але ти мусиш закiнчити шлях.

– Нi! Зараз не час! Я маю зiбрати врожай!

– Ходiмо… – повторював голос.

– Залиште мене!

– Ходiмо…

Видiння Мешики продовжувались безкiнечно довго. Здавалось, вiн вiдчувае холод кожного з мертвих тiл, так близько вiд нього вони знаходились. Здавалось, вiн божеволiе вiд запаху кровi й гниючоi плотi. Тож ось-ось здатен вчинити те, що вони вимагають вчинити.

Припинити власнi страждання.

Мешика знайшов пiд плащем рукiв’я ножа. Вiн висмикнув зброю з-за пояса й почав роздивлятись у мiсячному сяйвi.

Клинок з обсидiану виблискував чорним глянцем у мороцi, а пальцi вiдчули зручний вигин дерев’яного рукiв’я. Дивлячись на нiж, Мешика раптом зрозумiв, що готовий здiйснити те, до чого його пiдштовхують мерцi. Вiн довго дивився на темний камiнь клинка. Потiм поклав на рукiв’я другу руку, а вiстря спрямував собi у живiт.

Це дуже просто. Кiлька хвилин, i бiльше вони його не здоганятимуть.