Легіон Хронос

Повними жаху очима Дмитро поглядав на них i ловив себе на думцi, що вiн е лише стороннiм спостерiгачем, який дивиться гостросюжетний бойовик у стилi «бандитських дев’яностих».

– Вам куди? – повернувся до Дмитра водiй.

Не в змозi перевести дихання, Дмитро лише активно замахав руками, вказуючи, що йому не так цiкавий напрямок руху, як термiни його початку. На щастя, водiй швидко зрозумiв, чого вiд нього потребують, тож не бiльш як за секунду зiрвався з мiсця, посилаючи машину у негустий потiк транспорту на освiтленому жовтавим свiтлом лiхтарiв проспектi.

Дмитро повернувся назад i побачив, що його переслiдувачi, пробiгши ще кiлька десяткiв метрiв, зупинились. Окрiм машини, у якiй iхав зараз Дмитро, на стоянцi не було жодноi. Один з невiдомих звiв руку з пiстолетом навздогiн легковику, але iнший його зупинив. Дмитро повернувся i вiдкинувся на спинку сидiння. Вiдчуваючи, як на нього важкими хвилями накочуеться страх, вирiшив покататись мiстом, доки не прийде до тямки. Все, що вiдбулось кiлька хвилин тому, було настiльки несхожим на звичайне життя, що здалось Дмитровi просто страшним сном.

У невеличкому примiщеннi бiстро було зовсiм пусто. За стiйкою схожий на лiнивого кота бармен протирав склянки. Вiн без цiкавостi поглянув на Дмитра i продовжив займатися своею справою.

– Не надто людно у вас, – сказав до нього Дмитро.

– Пiзно, – бармен, судячи з усього, не був надто багатослiвною людиною.

– Вдень бiльше?

– Так.

– Зроби менi, друже, чашку кави.

І скажи, – вiн продемонстрував свiй телефон, – зарядити акумулятор можна?

Бармен поглянув на телефон i похитав головою.

– Немае необхiдного зарядного пристрою. А каву зроблю. Присядьте за столик.

Дмитро пiдозрiло поглянув на вхiд до кав’ярнi i зайняв найдальший вiд нього столик, який стояв у затiнку пальми, що росла тут у дiжi. Подумки все ще прокручував втечу, пiд час якоi мало не розпрощався з життям. Нервове напруження, у якому вiн знаходився протягом останньоi години, дещо ослабло, але примусити себе бути повнiстю спокiйним Дмитро не мiг.

Помовчавши кiлька хвилин, вдруге звернувся до бармена:

– Послухай, друже, менi потрiбно зателефонувати. Дай менi телефон. Я вставлю свою карту… – вiн замовк на пiвсловi. Бармен, який щойно знаходився за стiйкою бару, зник невiдомо куди.

– Агов, добродiю! – гукнув Дмитро.

– Телефон тепер зайвий, ти не зможеш ним скористатись, – почув вiн голос, що лунав просто з повiтря.