Легіон Хронос

Нi, навiть не так – вiдповiдей доки немае жодноi, натомiсть запитань хоч греблю гати. У такому випадку залишаеться один шлях – очiкувати на розвиток подiй, вирiшуючи нагальнi питання. Дмитро зiтхнув i спробував змiнити напрям думок.

– Щодо нагальних питань, – мовив вiн, звертаючись до самого себе, – палива залишилось кiлометрiв на п’ятдесят. За комфорт потрiбно платити.

За хвилину вiн пiдняв ногу з акселератора i звернув на майданчик АЗС, яскраво освiтлену стелу якоi помiтив праворуч. Пiдкотившись до колонки, вийшов з машини i озирнувся.

Нi душi.

У кабiнi оператора горiло свiтло. Дмитро, не роздумуючи, попрямував туди.

Дверi, як i очiкував, виявились незамкненими. Дмитро швидко оглянув примiщення, вiдчинив дверi у прилеглi кiмнати i, не знайшовши там нiкого, повернувся до пульта. На ньому лежала газета зi сканвордами i стояла недопита чашка кави. Цi предмети чомусь вразили найбiльше. Не матовий паралелепiпед плафона на стелi, що безжурно освiтлював пусту кiмнату, не вiдхиленi дверцята сейфа, у якому знаходились перев’язанi гумовими стрiчками пачки готiвки, а саме сканворд i кава.

Як останнiй слiд зниклоi невiдомо куди людини. Можливо, оператор заправки вiдчував жах i бiль у той момент, коли зрозумiв, що свiт навколо вирiшив обiйтися без нього?

Раптом увагу Дмитра привернув радiоприймач, що стояв на столi поряд з чашкою. Приймач працював i шкала дiапазонiв освiтлювалась веселим рожевим вогником, але вiн вiдтворював лише бiлий шум.

Дмитро, повагавшись, сiв у крiсло оператора i почав крутити рукоятку налаштування приймача. Пройшовся по усьому FM-дiапазону, але не знайшов жодноi радiостанцii. Ефiр немов вимер.

– Що ж тут вiдбуваеться? – мовив задумливо i злякався власного голосу, таким неприроднiм, чужим здався вiн на цiй покинутiй станцii.

У вiдповiдь, як i слiд було того очiкувати, тиша. Дмитро зiтхнув i, щоб хоч якось вiдволiктись вiд розпачливих думок, заходився оглядати обладнання АЗС.

Все працювало, на всi прилади подавалась електроенергiя, не було нiяких ознак катастрофи чи стихiйного лиха. І нiде жодноi людини. Ну просто рай для пересiчного жителя мегаполiсу, стомленого натовпами i заторами на дорогах. Проте Дмитро не вiдчував себе у раю. Скорiше, його вiдчуття можливо було охарактеризувати, як очiкування великих неприемностей. Значно бiльших, анiж переповнений автобус або рознос вiд Буцефала за чергове запiзнення.