Легіон Хронос

– Не бiйся нiчого, синку, – сказала мати. – Тобi допоможуть. Неодмiнно допоможуть.

Вона повiльно вiдступила у темряву й зникла. Поступово почав розчинятись у непевному свiтлi лiхтарiв за вiкном i силует батька.

– Вона кохае тебе, – сказав вiн. – І я теж. Але усiм нам потрiбно набратись терпiння. Тепер уже ближче, анiж будь-коли. Зараз вiн може контролювати нас, але так буде не завжди.

– Що? Про що ти? – Дмитро вже не бачив батька i говорив у порожнечу.

– Острiвецький, це його робота. Знайди можливiсть евакуюватись в локацiю Легiону, i ми осилимо усе поправити! – вiдповiла порожнеча, i за мить марення зникло.

Дмитро прокинувся так, як прокидаються у окопах солдати – швидко, без залишкiв сну, готовий дiяти. Поряд нiкого не було, а торгову залу поглинав морок, що його розрiджували вогнi лiхтарiв з вулицi. Так, це був лише сон. Але який дивний! Здаеться, вiн ще й досi вiдчував тепло материнськоi руки у себе на чолi. Остаточно привiв до тями холодний метал автомата, що його Дмитро вiдшукав поряд з канапою.

Вiн поглянув на годинник. Двадцять третя двадцять, отже нiчого не змiнилось. Час стоiть на мiсцi. Вiн прислухався – у велетенському, заставленому рядами меблiв залi жодного звуку.

І раптом Дмитро пригадав записку легiонера з бiстро. Так, вулиця Квiткова! Ось куди йому потрiбно! Чорт забирай, що ж там ще було написано?… Здаеться, вулиця Квiткова, 15, квартира, 34. І щось про картину у великiй кiмнатi. Скорiш за все, там знаходиться загадковий комунiкатор.

Не маючи жодного уявлення про значення комунiкатора у подiях, якi з ним вiдбулися, Дмитро зрозумiв – першочерговим з його завдань е здобути цю рiч i спробувати розiбратись, для чого вона створена. Вiн пригадав вузьку, вкриту вибоiнами вулицю на околицi й кiлька триповерхових цегляних будинкiв у оточеннi неохайних кущiв. Це i е вулиця Квiткова. Як же вiн мiг одразу забути про сказане незнайомцем? Втiм, чи варто дивуватись? Пiсля того, що з ним вiдбулося, можливо забути як тебе звуть, не лише кiлька кривих рядкiв на зiм’ятому шматку паперу, що iх бачив протягом двох секунд.

Першим, на що звернув увагу Дмитро пiсля того, як вийшов з меблевого салону, був той факт, що багряна стрiчка на обрii значно розрослась i тепер нагадувала криваво-червону хмару. Та хмара, готуючись розродитись вогняним дощем, займала бiльшу частину неба. Нiчний морок втратив своi темнi кольори, налившись зловiсним сяйвом. Дмитро прислухався – нiде жодного звуку.