Легіон Хронос

Тут, освiтленi червонуватим свiтлом з вiкна, стояли два плюшевi крiсла з потертими лакованими ручками, сервант з фарфоровим посудом i круглий дубовий стiл, на якому розташувалась клiтка для папуг. Клiтка теж була порожня. Дмитро пiдiйшов до картини, що висiла на однiй зi стiн. Звичайний собi натюрморт – ваза з червоними тюльпанами, накритий бiлоснiжним рушником глечик i надрiзаний пшеничний коровай. Взявшись за раму двома руками, зняв картину.

За натюрмортом було влаштовано схованку – невеличка нiша, прикрита фанерними дверцятами.

Дмитро заглянув у схованку i взяв до рук едину рiч, яка там знаходилась. Нею виявився блискучий браслет. Точнiсiнько такий, який був на руцi у загиблого незнайомця. Пiд час бiльш прискiпливого розглядання Дмитро помiтив на його срiблястих пластинках кiлька десяткiв кнопок з цифрами i незрозумiлими символами, а також плескатий монiтор завбiльшки з коробку сiрникiв.

Лiхтарик блимнув i згас. Втiм, необхiдностi у ньому, здаеться, не було – очам, що вже звикли до темряви, вистачало червонястого свiтла ззовнi.

– І що ж менi з тобою робити? – задумливо прошепотiв Дмитро.

Вiн надягнув браслет на руку, мимоволi помилувався ним i, нарештi, вирiшив натиснути кiлька кнопок. Результату жодного. Схоже на iграшку, з якоi витягли батарейки. Кiлька хвилин Дмитро дивився на пустий монiтор. Вiн нагадував рубiн, який приховував у своiх глибинах iскри вишневого сяйва. Зацiкавившись, Дмитро обережно торкнувся поверхнi приладу пальцем i вiдчув тепло, яке плинуло вiд нього. Цього разу щось вiдбулось – над головою почулось виразне клацання, пiсля якого монiтор засвiтився i по ньому побiгли яскравi рiзнокольоровi сполохи.

Це сталось так несподiвано, що першим бажанням Дмитра було скинути браслет з руки i пожбурити геть. Натомiсть вiн швидко опанував себе i продовжив ознайомлення з невiдомим приладом, використовуючи старий перевiрений метод «наукового тику».

Кiлька секунд нiчого не вiдбувалось. А потiм…

– Бета Чотириста Тридцять Сiм, – раптом почув Дмитро над головою невiдомий голос.

 – Слухаю вас, легiонере.

Дмитро здригнувся усiм тiлом. Не розумiючи, звiдки лунае голос, вiн покрутив головою. Нiде жодних ознак чиеiсь присутностi.

– Вас слухають, говорiть! – повторив голос.

– Хто це? – змiг промимрити Дмитро не менше анiж за пiвхвилини.

– Диспетчер Бета Чотириста Тридцять Сiм. Резервний канал зв’язку. Ідентифiкуйте себе i повiдомте просторово-часовi координати.

– Але я iх не знаю…

– Ідентифiкуйте себе, легiонере.