Легіон Хронос

Чи вам не знайомi правила?

– Тобто… Назватись?

– Так.

– Мiщенко. Дмитро Мiщенко.

– Ваше звання?

Дмитро зiтхнув.

– Послухайте, шановний, хтось пояснить менi, що тут вiдбуваеться?

Позбавлений забарвлення голос вiдкашлявся:

– Хвилинку.

Над головою ще раз клацнуло i запанувала тиша. Нiчого не розумiючи, Дмитро стояв посерединi кiмнати i намагався осягнути, чи насправдi чув щойно голос, чи все це йому примарилось. Червонясте сяйво ставало все бiльш яскравим. Тепер воно нагадувало за потужнiстю червоний лiхтар у фотолабораторii.

Дмитро пiдiйшов до вiкна, заглянув у нього i вiдсахнувся. Вулицею проiздив кабрiолет з недавнiми переслiдувачами. Вони мали такий вигляд, нiби не здiйснили годину тому прогулянку у лiсосмугу, рухаючись на швидкостi майже двiстi кiлометрiв на годину. Кабрiолет зупинився неподалiк, i люди зайшли до пiд’iзду сусiднього будинку. Дмитро вiдчув, як у горлi у нього пересохло.

– Алло! – прошепотiв вiн, пiдносячи браслет до губ. – Де ви там? У мене тут невеличка проблемка…

– Слухаю, Бета Чотириста Тридцять Сiм.

– Мене переслiдують.

– Я попрохав хвилинку зачекати.

Дмитро вiдчув, як його опановуе лють. Емоцii, якi володiли ним протягом багатьох годин, потребували виходу i знайшли його:

– Але у мене, чорт забирай, немае цiеi хвилинки! Послухайте, ви, досить блазнювати! Інакше я за себе не вiдповiдаю!

– Не варто так хвилюватись, легiонере.

– Йди ти до бiса, бовдуре, скажи краще, що маю робити?!

– Запитання незрозумiле.

Дмитро спересердя вилаявся i смикнув затвор автомата. Вiн абсолютно нiчого не зрозумiв, окрiм одного – на тому кiнцi лiнii зв’язку знаходиться бюрократ. І ще вiн зрозумiв, що спасiння потопаючого – справа рук самого потопаючого. А дii варварiв пiд час майбутньоi зустрiчi передбачити було неважко.

Вони просто вiдкриють вогонь.

Пройшло кiлька хвилин. Варвари вийшли з пiд’iзду i попрямували до будинку, у якому знаходився Дмитро. Вiн вiдсунув вiд стiни крiсло i присiв за ним, поклавши автомат на плюшеву спинку.

Одразу ж вiдчув полегшення. Так принаймнi зрозумiло, що потрiбно робити. На змiну лютi прийшла якась дивна веселiсть. Веселiсть приреченого.

– Якщо це твiй останнiй бiй, Дмитре, – фiлософськи зауважив у порожнечу, – нiкому буде написати героiчну оду присвячену твоiй пам’ятi.

Внизу загупали сходами ноги переслiдувачiв. Двiчi клацнули затвори. Дмитро поглянув на монiтор браслету. Ним, як i ранiше, пробiгали рiзнокольоровi сполохи.