Легіон Хронос

Коли, спiтнiлий i добряче пом’ятий, Дмитро заходив до аудиторii, стрiлки годинника докiрливо показували, що вiн спiзнюеться на десять хвилин. Це одразу ж помiтив викладач – той самий товстун на iм’я Петро Олексiйович, у студентському середовищi вiдомий пiд назвиськом Буцефал.

– А ось i наш довгоочiкуваний Мiщенко! – з посмiшкою, яка не вiщувала Дмитру нiчого доброго, викладач повернувся спиною до недбало витертоi дошки i поклав руки на поручнi крiсла. – Втiм, як завжди. Яку версiю своiх неймовiрних пригод ви нам оповiдатимете цього разу?

Дмитро вiдчув роздратування.

Вiн нiколи не був схильним до вiртуозноi брехнi, тож неймовiрних iсторiй, як це полюбляли робити деякi iншi студенти, пояснюючи запiзнення, не складав. Та це жодним чином не цiкавило Петра Олексiйовича. Дмитру навiть здавалось, що усi напучування, що iх доводилось вислуховувати вiд iсторика, були лише спробами того похизуватись власним красномовством.

– Вибачте, Петро Олексiйович, але транспорт… – Дмитро знав, що виглядае жалюгiдно, але погоджувався на таку жертву.

 – Пiвгодини простояв на зупинцi.

– Дмитро, ви не оригiнальнi.

– Але чесний.

– Можливо. А вас не лякае той факт, що чеснiсть не завжди допомагае уникнути покарання за здiйсненi вчинки?

З райка почулись лiнивi смiшки – колеги радiли короткочаснiй iнтермедii, котра вiдстрочувала нинiшне покарання у виглядi опиту на тему «Гетьман Богдан Хмельницький та його полiтика пiсля укладення Зборiвськоi угоди 1649 року».

– Зауважу, Дмитре, проблеми з транспортом легко вирiшуються бiльш завчасним виходом з дому, – продовжив Петро Олексiйович з самовдоволеним виглядом.

 – Ви не цiнуете часу. А вiн такого вiдношення не терпить!

– Менi це вiдомо.

– Маю надiю. Що ж, сiдайте на свое мiсце, молодий чоловiче. Я залишаю за собою право детально побесiдувати з вами на тему домашнього завдання.

Дмитро зрозумiв, що поганий настрiй вранцi був лише передчуттям бiди, яка зараз набувала реальних обрисiв – його знання полiтики гетьмана Хмельницького не витримувало жодноi критики.

Як до Зборiвськоi угоди 1649 року, так i пiсля неi. Втiм, до часу аудiенцiю у викладача було закiнчено, i Дмитро, повiсивши мокру парасольку на вiшалку, почимчикував за свiй стiл. Сiв поряд з Максом – приятелем, поряд з яким сидiв вiд початку навчання в iнститутi.

– Ну ти даеш! – зашепотiв Макс. – Хiба не знаеш, що Буцефал зранку не в гуморi?

Дмитро не вiдповiв. Звичайно, вiн це знае.

– Тюхтiй, – змахнув рукою Макс.