Легіон Хронос

– А тобi лише позубоскалити, – буркнув Дмитро i виклав на стiл кiлька зошитiв.

Макс, з виглядом ображеноi чесноти, приклав руки до грудей.

– Я – само милосердя. Не переймайся. Зараз Олечка Павлишина ще бiльше отримае.

Немов у вiдповiдь на його слова, дверi вiдчинились i до кабiнету забiгла Олечка. Рожевощока i перелякана.

– Петро Олексiйович, я…

– Що, Олю?! Що знову?! – голосом мученика обiзвався зi свого кутка викладач.

– Вибачте, я запiзнилась!

– Я помiтив це, Олечко. А ще я помiтив, що ви запiзнюетесь з iстинно нiмецькою пунктуальнiстю! Просто генiально запiзнюетесь – на чверть години кожного дня.

Меншого ви просто не можете собi дозволити! Я, здаеться, скоро почну вдаватись до заходiв!

– Але, Петро Олексiйович…

– Нiяких «але», Олю. Ідiть на свое мiсце. Вiд завтрашнього дня запiзнення бiльш як на три хвилини буду карати з середньовiчною жорстокiстю. Тебе, Мiщенко, це теж стосуеться!

Оля, ще бiльш рожевощока, анiж хвилину тому, пiшла до свого столу, намагаючись не помiчати сяючих посмiшок одногрупникiв.

Хоча могла б звикнути. Вистава, яка мала мiсце щойно, проходила без перерв i значних змiн сценарiю протягом багатьох мiсяцiв.

Дмитро зiтхнув i зручнiше примостився, намагаючись стати непомiтним для Буцефала. І потерпiв цiлковите фiаско.

– Пане Мiщенко, не бажаете розповiсти нам тему домашнього завдання?

Дмитро мужньо витримав Максове поплескування по плечу, пiсля чого поплентався до дошки.

– Отже, що ви можете повiдомити нам про внутрiшню полiтику великого гетьмана пiсля пiдписання трактату у Зборовi? – Буцефал не говорив, вiн смакував слова.

Суд, вирок i страта не зайняли бiльше трьох хвилин. Буцефал з задоволенням влiпив Дмитру двiйку i, дивлячись поверх своiх окулярiв, сказав:

– Просто феноменальна недбалiсть. Ви, молодий чоловiче, вперто iгноруете мене i мiй предмет. І не який-небудь предмет, а iсторiю! Те минуле, без якого немае майбутнього. Адже ще древнi казали… – Буцефал посипав латиною, i Дмитро вiдверто занудьгував.

– А для вас, я бачу, моi слова лише пустий звук? – лиховiсно притишив голос Петро Олексiйович. – Пiд час залiку я знайду можливiсть продемонструвати, що ви чините не зовсiм пристойно.

Дмитро вiдчув, що з нього досить.

– Послухайте, Петре Олексiйовичу, а ви не перебiльшуете значення вашого предмету у моему наступному життi?

– Що? – глипнув очима Буцефал, замовкнувши на пiвсловi.

– Я маю на увазi той факт, що на дворi XXI сторiччя.