Легіон Хронос

А гетьман Хмельницький i його полiтика – це лише порох на архiвних полицях. Я розумiю, що iсторiю потрiбно знати, але ставитись до неi як до фетишу не надто розумно.

– До фетишу?! – вражено прошепотiв Буцефал.

– Саме це я мав на увазi. Тож чи не краще менi, як людинi, котра готуеться стати iнженером-програмiстом, звернути свою увагу на бiльш актуальнi речi?

Буцефал вiд несподiванки навiть зняв окуляри.

– Але… Як ви смiете?! – промимрив вiн.

Дмитро змахнув рукою i пiшов на свое мiсце.

– Я й не сподiвався на ваше розумiння.

– Ох i пожалкуете ви про своi слова i недбале ставлення до iсторичноi науки, молодий чоловiче! – зарипiв за спиною голос Буцефала.

Якби ж Дмитро мiг знати, що чуе цiеi митi справжне пророцтво!

Роздiл 2

14.30 03 жовтня 2017 р. Украiна. м. Днiпро

Все розпочалось за годину до закiнчення пар. Саме у той момент, коли Дмитро сидiв за монiтором у комп’ютерному класi й заглибився у цифровi джунглi мови для програмування пiд назвою C#. Поряд, щось мугикаючи собi пiд нiс, трудився за монiтором свого комп’ютера Макс.

Тодi й прийшло повiдомлення. На Фейсбук.

Дмитро клацнув «мишкою» на ярлику нового повiдомлення, виводячи його на екран.

«Привiт. Нам потрiбно зустрiтись».

Дмитро поглянув на сторiнку дописувача – фото вiдсутне, iм’я Іван Іваненко нi про що не говорить. Якась маячня. Невже хтось з однокашникiв вирiшив зайнятись дурними жартами? Ну, так легко його не вiзьмеш.

«Я вже зустрiчаюсь з чарiвною дiвчиною.

Дмитро натиснув клавiшу «Enter» для вiдправки повiдомлення i почав потай спостерiгати за присутнiми у кабiнетi. Хто ж почне клацати клавiатурою? Клацали двое – Андрiй Петренко i Макс. Кандидатуру Петренка Дмитро вiдкинув одразу – цей худий, немов велосипед, «ботан» про почуття гумору знав не бiльше, анiж вченi про поверхню Марса. Макс, точно вiн! Зарееструвався пiд новим «нiком» i блазнюе. Користуеться тим, що з одного робочого мiсця важко побачити те, що робиться на монiторi iншого.

«Нудьгуеш?»

«З чого ти взяв?»

«Сам знаеш».

Макс знизав плечима i запитливо поглянув на Дмитра. Хотiв про щось запитати, але цiеi митi на його столi запищав телефон. Макс похапцем вимкнув слухавку i схилився до Дмитра.

– Димитрiус, виручай!

Дмитро одяг на обличчя крижану посмiшку.

– А що сталось?

– Не виступай, Дмитре, допоможи.