Легіон Хронос

Нiчого не можу зрозумiти, – судячи з вигляду Макса, вiн зараз був далеко не в тому гуморi, щоб писати на Фейсбук всiляку маячню.

Дмитро швидко набрав у вiкнi для розмов з Максом потрiбнi формули i вiдiслав. Макс поглянув на нього вдячними очима i заклацав клавiатурою.

Невiдомий дописувач озвався вдруге:

«Це не Макс».

У Дмитра виникло вiдчуття, що за ним спостерiгае хтось невидимий.

«А хто?»

«Ми незнайомi. Але потрiбно дещо обговорити. Питання вкрай важливе».

«Звучить надто складно».

«Раджу не зволiкати.

Дмитровi набридла ця гра у шпигунiв на самому початку. Вiн закрив дiалогове вiкно i заблокував сторiнку Івана Іваненка. Близько чвертi години осягав премудростi С#, пiсля чого зберiг файл лабораторноi роботи i скинув його на електронну адресу викладача – здорованя з високими залисинами i розумними очима – Андрiя Сергiйовича. От це викладач, не те що зануда Буцефал! Пiд його керiвництвом навiть лабораторнi з програмування можуть здаватись цiкавими.

Андрiй Сергiйович визирнув з-за монiтора, що стояв на столi викладача.

– Ти вже закiнчив, Дмитре?

– Так, Андрiю Сергiйовичу.

– У такому разi не буду тебе затримувати.

Вiдчуваючи, що зiпсований на початку дня настрiй значно полiпшився, Дмитро закинув на плече ремiнь свого наплiчника i пiшов до дверей, не забувши глузливо пiдморгнути Максу.

Телефон задзвонив, коли вiн збiгав сходами у промоклий осiннiй день, до метушнi на тротуарах i спiву клаксонiв у заторах. Дмитро дiстав з кишенi слухавку.

– Слухаю, – буркнув Дмитро.

– Послухай, Дмитре, нам справдi потрiбно зустрiтись, – мовив до нього невiдомий чоловiчий голос.

– Хто ти?

– Я тобi щойно писав.

– Я зрозумiв. Але це нiчого не пояснюе.

– Я знаю, як це виглядае. Але повiр – я бажаю тобi добра.

– Яка рiдкiсть у наш час. Послухай, давай почнемо з початку: хто ти такий?

– Це не телефонна розмова. Нам потрiбно зустрiтись. Вважай – тобi загрожуе небезпека. Смертельна небезпека.

– Хто б мав сумнiв. Нехай тобi щастить, Робiн Гуде! – Дмитро вiдiмкнувся i вирiшив бiльше не здiймати слухавку у разi, коли телефонуватимуть незнайомi номери.

На зупинцi Дмитро замислився. Їхати додому було зарано, та й не хотiлось. Програму вiн майже дописав, залишилось роботи усього на кiлька днiв. Максимум через тиждень вiн зможе, нарештi, передати ii замовнику i отримати грошi. Перспектива провести вечiр перед телевiзором також не грiла.