Легіон Хронос

– Що ти побачив смiшного у нашiй розмовi, рекруте? – холодно запитала Нора.

– Нiчого.

– Яка ж причина тiеi дурнуватоi посмiшки, що ii маю неприемнiсть спостерiгати?

– Я просто уявив, яка ти у звичайному життi. Коли не хмуриш своi гарнi брови, а просто стаеш собою. І обiцяю: я буду намагатись побачити таку метаморфозу на власнi очi. Скажiмо, пiд час побачення.

– Щаслива людина, – знизала плечима Нора. – Ти все ще вiриш у казки. Кругом!

Дмитро пiдкорився.

– Лазарет за двадцять метрiв праворуч. Марш!

Кабiнет лiкаря зовсiм не був схожим на тi примiщення, якi Дмитро звик iдентифiкувати як медичний заклад.

Скорiше вiн нагадував офiс топ-менеджера потужноi фiрми. З великими вiкнами i модерновими картинами на стiнах, з купою комп’ютерноi технiки на столi i доглянутим фiкусом у дiжцi. Замiсть звичноi кушетки для огляду пацiентiв бiля бiлоснiжноi пластиковоi стiни стояла схожа на холодильник прямокутна скриня, а на столi у лiкаря, на мiсцi стопки лiкарняних карток i ларингофона, лежали електронний планшет для записiв i схожий на дзеркальце з ручкою предмет. Щодо самого лiкаря, ним виявився високий стрункий чоловiк, на вигляд рокiв сорока. Одягнений вiн був так, як i решта мешканцiв палацу (не рахуючи рекрутiв) – у чорнi брюки i бiлу шовкову сорочку. Волосся мав довге, на потилицi пiдхоплене у хвостик.

– Привiт, я Джек. Джек Нортон. Вiтаю у навчальному центрi Легiону. Сподiваюсь, не шокували нашi порядки? – запитав вiн бадьоро.

Дмитро, не очiкуючи на запрошення, пройшов кабiнетом i сiв на стiлець навпроти лiкаря.

– Не те щоб шокували, але примушують замислитись.

– Про що саме?

– Службу в армii я пройти не встиг, а це за даних обставин недолiк.

Джек простодушно засмiявся.

– Встигнеш. Звiдки прибув?

– У якому сенсi?

– У сенсi – з якоi епохи?

– Початок ХХІ сторiччя.

– Зрозумiло. Не переймайся, все, чому тебе мали навчити у вiйську, ми тут зробимо з меншими витратами часу. Тим бiльше, у тебе гарний iнструктор – Нора один з кращих командирiв i просто чарiвна дiвчина.

– Нiколи не любив жiнок керiвникiв, – злукавив Дмитро. Незважаючи на присмак металу, що його залишало у ротi слово «iнструктор», вiн вiдчув, що зацiкавився Норою значно бiльше, анiж того вимагали вiдносини командира i пiдлеглого.

– Ну добре, давай я тебе огляну i призначу першочерговi процедури, – лiкар встав i наблизився до Дмитра, тримаючи у руках схожий на дзеркало предмет.

Весь процес огляду був схожий на фотознiмок.