Вікна застиглого часу

– Хе-хе! – втiшивсь я. – Пам’ятаеш, як вона нам казала: «Доки ви, iроди, кров мою будете пити?»

– Тепер хай знае.

Ми замрiяно замовкли.

Я подумав, чи не пора признатися Мiськовi, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину вiн уже лiтае попiд вiкнами Нуськи i страшить: «Гу-у-у!» Навiть губи його були зараз в дудочку. Блажен вiруючий, як не раз говорила моя бабуся.

Я вiдвiв очi i намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Вiдлупцюють чи нi? Мусять.

Але не це головне. Найбiльше мене хвилюе, чим будуть бити. Паском чи вiником? Вiник менi бiльше подобаеться.

– Може, й ти був тодi на цегельнi, як вони з тим малим гранату знайшли?

– То, власне, ми з ним обое i знайшли, – сказав я з такою втiхою в голосi, аж вiн сполохано глянув на мене. – Пробачте, я нехотячи зрадiв… бо ви мене згадали…

– То це ти був iз ним?

– Так, я. Ми обое знайшли ту гранату.

– І ви з ним ii викопали?

– Так.

– А потiм обклали дровами й пiдпалили?

– Так.

– Обое?

– Так. Нас тiльки двое й було.

– І коли вона вибухнула, ви були разом?

– Були разом.

Вiн дивився на мене, мов на марсiянця. Здавалося, ось-ось похитае головою: «Такого не бувае».

– І коли вона вибухнула, були разом… – повторив, не зводячи з мене вологих очей. – Але ж… але ж…

Пiт виступив йому на чолi, i затремтiли вуста. Вiн мене поволi впiзнавав, i так само поволi поверталися до нього з давнини тi пекучi запитання, якi колись душу карали.

Вiн i тодi нiяк не мiг цього збагнути – чому Мiсько? Чому саме вiн?

Таргани

У певнi днi вдосвiта моя бабуся вирушала на луги i збирала трави, поверталася, коли всi ще спали, i заходилася в’язати зiлля в пучечки та вiшати на стiнах. Завдяки цьому моi дитячi лiта наскрiзь просякли дивовижною гамою пахощiв, адже i спав я на подушцi, яку бабуся набила висушеним зiллям. Тiльки покладеш голову на таку подушку, i враз провалюешся в глибоку саджалку сну, де вже тебе пiдхоплюе лагiдна течiя i несе, вигойдуючи, всю нiч до самого ранку.

Хвороби, вiд яких лiкувала бабця, видавалися менi загадковими i чудними. Частенько до нашоi хати забiгали молодi дiвчата й купували якесь таемниче зiлля, а я iнколи намагався пiдслухати, про що ж вони шепочуться на кухнi:

– А як не поможе? – питала тремтячим голосом дiвчина.

– Коли не бiльше мiсяця минуло, то поможе, – твердо вiдказувала бабця.

– А коли бiльше?

– Ну, то спробуемо iншого способу.