Палак

Вони передали велику частину своеi культури слов’янам. Часточка цього древнього i великого народу тече у наших жилах. Скiфи не ховались десь на окраiнi стародавнього свiту, вони брали активну участь у всiх життевих процесах того часу i мали великий вплив на сусiдiв i не тiльки. Вони вартi того, щоб про них бiльше дiзнавались нащадки i знiмались фiльми.

* * *

Опоя лежала, пригорнувшись до грудей коханого. Його серце рiвномiрно калатало.

– Не можна так бiльше. Це не добре, – сказала вона, тереблячи пальцями край його сорочки i рахуючи удари.

– Що не добре? – запитав вiн.

Жiнка повернулась на спину й задивилась у чисте зоряне небо. Чудова тепла лiтня нiч. Природа буяе. Здавалось, усе поспiшало рости i розвиватись, адже лiто швидко пролетить. Жаби навкруги так надривно спiвали, що аж закладало у вухах. Якась одна, зовсiм поруч, особливо старанно та голосно рипiла. Опоя намацала камiнця й кинула на звук. Камiнь хлюпнув у воду, крикуха замовкла, та за мить, ще з бiльшим натхненням почала знову.

Десь недалеко у чагарнику захлинався короткими переливами соловей. Часом скрикувала чайка. А на березi мiльйони цвiркунiв вигравали якусь зрозумiлу тiльки iм мелодiю. Тихо, немов примара, на фонi зiрок промайнув кажан. Мов дрiбнi зорi блистiли серед кущiв свiтляки. Здавалось, ось вiн, простягни руку i вiзьми, але свiтлячок десь аж на тому березi, сидить собi спокiйно на листочку i чекае на самицю.

Опоя погладила рiчковий пiсок. Вiн ще трохи теплий пiсля денноi спеки.

Їй було добре, затишно, надiйно за такими широкими плечима. Але здавалось, що недовго так буде. Жiнка глибоко вдихнула, насолоджуючись ароматом квiтучого лiта i сказала:

– Не добре те, що ми робимо. Ми ховаемось вiд людей, як злодii. Я так бiльше не хочу.

Чоловiк покуйовдив м’яке волосся Опоi i запитав:

– А як ти хочеш?

– Я хочу жити як всi, хочу бути завжди i весь час з тобою. Менi набридло бути самотньою.

– Ну потерпи ще трiшки i ми обв’язково будемо разом.

Моя жiнка зараз хворiе. Я не можу ii покинути в такому станi. От коли вона поправиться, ми з тобою поiдемо мандрувати. Я покажу тобi Пантiкапей, Херсонес, Ольвiю i, можливо, навiть Афiни, там у мене багато друзiв.

Опоя пiднялась, сперлась на лiкоть i подивилась у темнi очi коханого. У них блищали зорi.

– Ти це вже говориш менi пiвроку, але вiз нiяк не зрушить з мiсця. У мене закрадаються сумнiви щодо правдивостi твоiх слiв та щиростi почуттiв.