Палак

– Та я можу i завтра…

– Не треба, – жiнка закрила йому рота своею долонею. – Не говори того, чого не зможеш виконати. Я не хочу розчарування.

– Та я…

– Мовчи, не говори нiчого. Менi час iти.

Опоя встала, потягнулась i ще раз глибоко втягнула носом холодне вологе повiтря. Їi гнучкий стан вималювався чорною плямою на фонi зоряного неба. Жiнка одягла сорочку, поправила розпатлане волосся, пiдiйшла до рiчки i зачерпнула долонями холодноi води. На смак вона була гiркувата, але на вигляд чиста i прозора як сльоза.

– Я думаю, нам потрiбно припинити цi зустрiчi хоча б до того часу доки ти не вирiшиш, з ким бути далi – зi мною чи з нею.

Чоловiк також встав i, пiдiйшовши до неi, обiйняв.

– Ти ж сама перша не витримаеш i прийдеш на побачення.

– Можливо, та менi час iти, – сказала вона i, звiльнившись з обiймiв, повiльно побрела берегом.

· * * *

Глухо скрипiло ярмо, натужно дихали воли.

– Гов, – крикнув Палак i кинув плуга, коли дiйшов останню борозну.

Воли зупинились i нахилились до трави.

Хлопець витер подолом сорочки пiт з обличчя i, перевiвши подих, сiв на воза. Десь у височинi один поперед одним заливались спiвом два жайвори. Юнак, примружившись, вдивлявся у небо, намагаючись розгледiти спiвакiв. Раптом щось боляче вкусило юнака за шию. Хлопець з усiеi сили вперiщив себе i оглянув долоню, шукаючи останки кривдника. Нiчого. Палак спересердя плюнув i глянув на поле, де тiльки-но закiнчив пiдорювати стерню.

– Для чого все це? Га? Скажи, – звернувся хлопець до пса, що лежав у тiнi пiд возом.

Великий чорний собака схопився на ноги i, енергiйно крутячи хвостом, дивився в очi господаря.

– Все одно приiдуть воiни царя та заберуть бiльшу частину врожаю.

Юнак взяв бурдюка i зробив кiлька ковткiв води, що вже була аж гаряча.

Сонце опускалось за обрiй, коли Палак пiд’iхав до стоянки сколотiв, яких еллiни називали скiфами. На вiдмiну вiд царських сколотiв, сколоти-орачi жили майже осiлим життям. Вони дуже рiдко робили далекi переходи i зимували весь час на одному мiсцi.

Лише пастухи все лiто кочували з табунами навколо стоянки. Часом вiддалялись на кiлька днiв шляху, але ближче до зими повертались у селище, де робились запаси сiна, соломи, зерна, а худоба зимувала у критих соломою загонах.

Палак зупинив волiв бiля батькового шатра. З намету вийшов Анахар, худий пiдлiток, молодший брат юнака. Вiн допомiг розпрягти бикiв i вiдтягнути за шатро воза.