Ніхто й ніколи

Забрiвши майже по холку, довго вдивлявся в глибiнь, розглядав малькiв, що снували врiзнобiч. Потiм поволi виходив на берег, довго обтрушувався й пирхав, падав у траву, качався, схоплювався на ноги й стрiмголов лiтав помiж вербами.

Собака був молодий, веселий i щасливий. Вiн нiколи не знав ланцюга i лащився до всiх людей. Коли хтось заходив до його двору, зустрiчав гостя коло хвiртки i, гордо несучи голову, проводив до порога.

Вiн палко любив увесь цей пречудовий свiт, що оточував його ось уже два роки.

Та найбiльше любив свою господиню – лагiдну лiтню жiнку, з якою вони жили на затишному, порослому споришем дворищi, недалеко вiд рiчки.

В обiйстi, крiм них, звичайно, ще були мешканцi. Але ж не поставиш iх в один ряд з господинею i ним самим – собакою.

На його глибоке переконання, i два сiрi коти, й гурт строкатих курей були iстотами не дуже розумними. Їх постiйно треба стерегти й охороняти.

Щоправда, коти – ще куди не йшло. Часом з ними можна й погратися, побiгати навздогiнцi: собацi подобалося як наздоганяти, так i втiкати.

Інодi вони створювали такий рейвах, що аж господиня сварилася. Курей же собака цiлком щиро вважав за нижчих iстот, що вже точно не мають клепки в головi. Особливо дурним i кумедним йому здавався зозулястий пiвень. Той днями стояв на повiтцi, ляпав крильми й хрипко та противно горлав, а тим часом, своiх курей не ладен був зiбрати докупи, як тi вилазили на вулицю крiзь нещiльний паркан. Це доводилося робити собацi з господинею.

В замилування навколишнiм свiтом вривалась легенька тривога: собака вже тричi бiгав додому, а господинi все немае. Пiшла ще засвiтло, вiн рушив було слiдом, та вона покивала пальцем: «Не можна!» Собака трохи образився – завжди його брала iз собою, а що ж трапилося тепер? Але образа швидко минула. Вiн оббiг усi знайомi мiсця, поспiлкувався зi всiма собаками в окрузi – i чомусь засумував: ну, де вона ходить?

Пес зiтхнув i вже збирався знову бiгти додому – перевiрити чи не прийшла, коли це вгорi на асфальтiвцi зупинилося авто, брязнули дверцята i хтось швидко побiг з насипу до верб, i вiдразу ж хтось важко погупав слiдом… Собака скочив на ноги.

– Не треба… Не треба… – долинуло з-пiд верб.

Собака вагався: граються там чи, може, б’ються, бiгти на допомогу чи нi, бо ще проженуть i налають.

– Мамочко!.. Допоможiть! – почулося вiдчайдушне.

– Ах ти ж, гадюка, – люто засичав хрипкий голос.