Ніхто й ніколи

Вiн пiдвiв голову, вони стрiлися очима, i Таня вiдчула, як запашiли i ii щоки.

Того ж таки вечора, вже в сутiнках, вийшла на подвiр’я й загледiла невисоку постать, що причаiлася пiд парканом. Трошки повагалася й вийшла за хвiртку. Поволi побрели тихою вечiрньою вулицею.

І вже за пiвгодини Таня щиро дивувалась: чому вона ранiше не помiчала цього чудового хлопця? Такого вiдкритого, щирого й надiйного. Сором’язливий, щоправда, дуже: кiлька вечорiв поспiль захоплено дивився на неi, не насмiлюючись не те, що поцiлувати – навiть доторкнутись.

Довелося проявити iнiцiативу…

А скiльки вони переговорили за цi вечори. І з радiстю виявляли, що подобаеться iм одне й те ж, що не люблять також однакове: зверхнiсть i нечеснiсть, жадiбнiсть i нахабство. Наче двi рiднi душi зустрiлися, – радiла Таня. І поклала собi – цього хлопця за будь-що з рук не випускати…

Їй раптом замлоiло серце – це ж розлучатися скоро. Вона вже зарахована студенткою Киiвського полiтеху: навчаючись в одинадцятому класi, закiнчила факультет довузiвськоi пiдготовки, який працював при школi.

А Олег вступив до педунiверситету в обласному центрi. На нього там уже два роки чекають: один з кращих легкоатлетiв областi додасть престижу факультету фiзичного виховання. З приводу цього однокласник Левко Макуха, який теж став студентом полiтехнiчного, не забарився пустити колючку: «Таким, як ти, Олеже, якраз i мiсце на дурфацi. Там бiльше ногами треба, нiж головою». За що отримав вiд Танi добрячого стусана.

– Олежку, скоро iхати на навчання… – зовсiм по-дитячому жалiсно вирвалося в Танi.

– Ну, то й що? Ми ж будемо часто зустрiчатися, приiздитимемо додому на вихiднi. Або – ти до мене, а я – до тебе, – голос Олега звучав розважливо й нiжно, в ньому прокинулись не знайомi для них обох чоловiчi нотки.

– Я тебе нiкому не вiддам, – щасливо видихнула Таня й вiд повноти почуттiв закрила повiки.

Їй так нетерпеливилося розповiсти про все Людi…

3. Люда

Земля довершувала свое добове коло i час невблаганно котився до пiвночi.

В густому оксамитi чорного неба слiпучими свiчами зiр вималювалися вигадливi узори сузiр’iв. Із заходу на схiд блискучою бiло-блакитною цяткою проплив супутник.

Нiде – нi душi: все мiстечко сьогоднi на випускному. Людi чомусь стало аж моторошно вiд цiеi галактичноi самоти. Вона навiть стиха пирхнула з такого порiвняння: це ж треба, вигадала – «галактична самота…» Та враз вiд будинку культури долинула бадьора мелодiя, Люда вiльно зiтхнула й закрокувала швидше.