Ніхто й ніколи

І чого вона злякалася? Не маленька ж: доводилося ж ще затемна бiгати на ранкову електричку, або з нiчноi повертатися додому темними сонними вулицями – i нiколи нiчого не траплялось. Усе буде добре й тепер, – заспокоiла себе.

За якихось двадцять хвилин вона зустрiнеться зi своiм Ромком… Ой, як же за ним скучила! Бачилися дев’ятого травня, а здаеться, що рiк минув. Тодi вона поiхала до нього в Киiв. О, то був найпрекраснiший день в ii життi. Сповнений сонця й безмежного кохання. В кiмнатi гуртожитку вони були самi – хлопцi роз’iхалися на свята по домiвках.

Там Люда вперше спiзнала невимовну жагу й нiжнiсть…

Бентежна хвиля спогадiв накрила дiвчину з головою, прискорено закалатало серце: такого коханого, як у неi, немае нi в кого…

Вони й познайомилися незвичайно, романтично. Тодi Люда закiнчувала сьомий клас, а Ромко – одинадцятий.

Лiс, що пiдковою охоплював iхне мiстечко, манив пахощами молодоi зеленi, конвалiй та рясту…

Людинi очi затуманились i йшла вона вже не темною вечiрньою вулицею, а широкою лiсовою галявиною.

Таня з Женею вiддаля рвали конвалii. Навкруги видзвонював птаством осяйний весняний ранок i спiвзвучно йому в Людинiй душi бринiла свiтло-щемна мелодiя «Самотнього пастуха».

«Тук-тук-тук-тук!» – враз увiрвалося в цю iдилiю. Люда рiзко зупинилась i закрутила головою в усi боки. Край галявини, на високiй соснi, запримiтила маленького невтомного трудiвника дятла, що завзято гамселив дзьобом по стовбуру. Замилувалася птахом. Не зводячи з нього погляду, поволi, щоб не злякати, рушила в той бiк.

Раптом сосни прискорено замелькали перед очима, i, ще й не зрозумiвши, що сталося, дiвчина полетiла в порослу торiшньою травою ямку, викопану, мабуть, якимось звiром.

На ii зойки прибiгли подружки, допомогли пiдвестися. Та лiву ногу десь пiд колiном пронизав рiзкий бiль, Люда скрикнула й опустилася на траву.

– Ой, Людко! Що ж тепер з тобою робити? – запхинькала Женя.

– Не скiмли, – обiрвала ii Таня, – придумаемо щось. Людо, давай руку, тримайся за нас i вставай потихеньку.

Так… так… На ногу не ступай, клади руки нам на плечi. Отак… Доберемося додому, не бiйся.

Пiд Людинi ойкання дiвчата врештi добрели до стежки. Але додому було добрих два кiлометри.

Таня вже зрозумiла, що самотужки вони не дiйдуть, а тому збиралася запропонувати Людi посидiти пiд наглядом Женi на травi, а самiй бiгти за допомогою.

Аж тут iз гущавини долинули голоси, невдовзi iз-за сосен вигулькнула юрба старшокласникiв.