Ніхто й ніколи

Якби хто спитав Женю, як вона ставиться до Люди й Танi, та, дивлячись правдивими очима, сказала б, що вони втрьох – нерозлийвода ще з дитсадка, дiляться всiма секретами й одна за одну – горою. Але, залишаючись вiч-на-вiч iз собою, Женя розумiла, що iхня дружба, як кажуть, дала трiщину.

Люда своiм голосом зажила неабиякоi слави. Таня вдарилася в науку та доскочила шкiльного керiвництва. Женю з деяких пiр все це зовсiм не цiкавило. Вона годинами вилежувалась на тахтi, гортала журнали «Натали», «Лиза» та купу iнших блискучих яскравих видань.

Поруч на тумбочцi височiла гора дорогоi косметики. На крiслах валялися мiнi-спiднички, сукенки, шорти, топiки…

Навчання вона зовсiм занедбала, та натомiсть щоранку впливала до класу на неймовiрно високих пiдборах, з густим макiяжем на обличчi, з довжелезними налакованими нiгтями.

Зараз вона зневажливо поглядала на однокласниць, вдягнених у довгi пишнi сукнi. Сама ж вирiзнялася легенькою, нiби серпанок, майже прозорою бiлою мiнi-сукенкою, з глибоким декольте спереду i ззаду, з розрiзом на лiвому стегнi аж до пояса.

Нiжно-рожева троянда на плечi i срiблясте колье доповнювали наряд.

Женя й справдi виглядала гарно й вишукано, хоча вбрання дуже вже не пiдходило для випускного, для прощання зi школою. Та що iй це? Хто тут може до неi дорiвнятись, поцiнувати ii? Якби вони знали на скiльки тягне цей прикид… Лише сукня й срiблястi босонiжки коштують 500 баксiв: мама постаралась для донi. Їздили за ними удвох аж до Киева.

А ось колье iй подарували… Щоправда, це не якась там вишукана коштовнiсть, але теж на пiвтисячi зелених потягне…

– Мекають, як козли, – вирiс перед Женею Вовка Щербань з паралельного класу, кивнув на шкiльний ансамбль. – А де це Людка подiлася? Нехай би заспiвала. Хоч потанцювали б нормально.

Женю аж струснуло – знову Людка… Вона б нiкому не призналася, що шалено заздрить подругам, особливо Людi… Носяться з нею, неначе з писаною торбою. Та й хлопця такого пiдчепила… Ну, куди iй до нього?! Мале, худе, бiлобрисе… Красеню Ромку пiдiйшла б вона, Женя… Ще з дев’ятого класу атакуе його, та вiн робить вигляд, що нiчого не розумiе.

А Вовка, потоптавшись поруч, вже iншим, грайливим, тоном проказав:

– Ну, що? Ходiмо прогуляемось…

– Та пiшов ти… – засичала Женя, крутнулася й стрiмголов кинулась у бiк легковикiв, припаркованих за рогом будинку культури.

– Топай, топай, цяця залапана… – зневажливо кинув услiд Вовка.