Ніхто й ніколи

Нi, дiвчина вона й справдi красива: висока, струнка, довгонога, з розкiшним чорним волоссям. Особливо гарнi очi: темно-карi, м’якi i якiсь таемничi. Ще торiк Вовка всерйоз подумував зустрiчатися з нею. Його зацiкавленi погляди помiтив Женьчин однокласник Левко Макуха i «просвiтив»:

– Та вона ж лише й здатна на те, щоб спiдницю в кущах задирати, ще з восьмого класу пiшла по руках…

Вовка спершу не повiрив, але якось загледiв у чию машину сiдала Женя i махнув рукою на своi почуття. Та сьогоднi, пiсля склянки вина, залюбки розважився б з нею десь у затiнку парку… Вiдчував дивне роздвоення: зневажав дiвчину i тягнувся до неi.

5. Мати

Гурт батькiв, вiдступивши в тiнь дерев, жваво обговорював завтрашню поiздку дiтей на луг. Цьогорiчний випуск вирiшили вiдзначити на лонi природи, а не в ресторанi, як зазвичай. Лiто, навкруги краса он яка – навiщо його душитись у примiщеннi.

– Та чого ви хвилюетесь? Закуски у нас уже готовi. Ковбаса, рулети – в холодильнику. Зранку зробимо салати, купимо помiдори, огiрки та напоi – i всi проблеми, – повагом говорила Женина мама Лiдiя Семенiвна – невисока розповнiла жiнка з густо подзьобаним ластовинням обличчям i рiденьким вибiленим волоссям.

Макiяж, зроблений у яскравих тонах, мав би додати iй вроди, та ба, накладений невмiлою рукою, лише додав кумедного вигляду. Однак Лiдiя Семенiвна, вочевидь, так не вважала, поводилась розкуто i дещо зверхньо. Вже давно звикла так ставитись до людей – вiдколи в iхнiй родинi завелися статки бiльшi, нiж у iнших.

Вона старанно приховувала свое невдоволення. Аякже, вигадали iхати на луг. Це ж який би прибуток мав ресторан, де вона працюе директором, коли б гуляли в неi. Бо ж iз батькiв кожного випускника зiбрали сотнi. І Кривець чималеньку суму вiдвалив…

– Все це добре, – вклинився в розмову батько Володi Шевчука, – але хто ж за ними буде наглядати на лузi? Ще понапиваються… Дурниць нароблять… Боязно якось вiдпускати…

– Та що ви?! – спалахнула Лiдiя Семенiвна.

 – Дорослi люди, через якийсь мiсяць на навчання поiдуть, а ви – боюсь…

Ту мову почула одна з класних керiвничок випускникiв Ольга Антонiвна.

– Любi моi, – загукала голосно, – заспокойтесь. А ми навiщо? І я поiду з дiтьми, i Григорiй Павлович, i Нiна Степанiвна. Не бiйтесь, наглянемо.

– А я все-таки пiд вечiр теж пiд’iду, – заявив Микола Сергiйович Шевчук, – спокiйнiше буде на душi.

Батьки схвально загули, мiркуючи, що й собi треба проiхати.