Десята заповідь

Та найважливiшим для Василя у тiй поiздцi було те, що зустрiв вiн у горах свое перше в життi кохання, свою яснооку Галинку, доньку простих людей, горян з дiда-прадiда, у яких квартирувала iхня компанiя.

І Галинцi приглянувся статний, кароокий юнак, що вигiдно вiдрiзнявся вiд всiх своiх товаришiв серйозним ставленням до життя i до людей, що зустрiчалися йому на життевому шляху. А вже через рiк молодята стали на рушничок щастя. Повiз Василь свою Галинку на рiдне Полiсся, де лiси, як i в Карпатах, немiрянi, де рiки такi ж швидкоплиннi, а люди привiтнi i добродушнi, як i по всiй Украiнi.

Так як для Василя були невластивi непродуманi вчинки, то проблему матерiального забезпечення сiм'i вiн вирiшив ще до весiлля. Правда, довелось перевестися на заочне вiддiлення. Не сидiти ж у батькiв на шиi. Та ще й з молодою дружиною.

Було iх двое нерозлучних друзiв – Василь Степанчук i Микола Погорiлець. Дружили вони ще з дитинства. Разом до школи ходили. В iнститутi вчилися на одному курсi. Навiть одружитися вирiшили майже одночасно.

Та одружитися – не в кiно сходити. Адже це – на все життя. Довго вони тодi думали, як на життя заробити i сiм'i своi матерiально забезпечити.

Хлопцi були бережливими. Важкою працею заробленi на розвантаженнi вагонiв грошi на вiтер не викидали. От i зiбрати якiсь там суми зумiли. Ще трохи у батькiв позичили, i вирiшили при мiсцевому лiсництвi свою пилораму вiдкрити. Правда, покрутитися довелося чимало. Дещо цiкаве iм iнститутськi викладачi порадили, у чомусь родичi та знайомi допомогли.

Вдалося iм тодi досить хорошее обладнання на вигiдних умовах – у лiзинг взяти, тобто у оренду з викупом.

Справи непогано пiшли. Хоча й клопiтно на перших порах було. Особливо – при пошуку клiентiв. Та й працювати iнодi з ранку i до самоi ночi доводилось.

Дуже допомiг хлопцям директор лiсгоспу, старий друг Василевого батька.

– Чим я маю вiддавати лiс-кругляк якимось невiдомим баригам, а вони на ньому наживатися будуть, – обмовився вiн якось за чаркою у Василевих батькiв, – я краще допоможу розкрутитися Василю та Миколi.

Може, й вони менi колись корисними будуть. А нi, то й нi. Моя добора справа менi ж в актив i запишеться. Хоча б на судi Божому…

І допомагав Іван Іванович хлопцям. Допомагав щиро, вiд усiеi душi. І лiсом першосортним, i порадами мудрими, i клiентами грошовитими.

Так i вийшли Василь з Миколою в люди. Чудовi весiлля за своi власнi кошти справили, i молодих дружин у батькiвськi хати привели.