Десята заповідь

А вже через рiк, коли дружини iм первiсткiв подарували, Василь з Галиною i новосiлля справили.

Микола до того часу ще свiй будинок не добудував. У бiтькiв вiн був одинаком. Тому йому не так припiкало з новобудовою, як його товаришевi, у якого ще двое молодших у батькiвському будинку були. Тому й довелося Василевi з Галиною якийсь час без друзiв-сусiдiв жити. Але дружити вони ще бiльше стали. Тiльки тепер уже сiм'ями. Загальна справа iх так об'еднала, що вони, нiби жартома, навiть почали себе сватами iменувати.

Адже Васелевi дружина народила синочка, а Микола став батьком чарiвноi дiвчинки.

Роздiл 3

Мiстечко Берестин невеличке. У ньому всього тисяч вiсiм населення. Як три села вкупi. Будь-яка звiстка з однiеi околицi до iншоi швидко доходить. А чому тут дивуватися? Адже бiльшiсть людей з дiда-прадiла мiж собою знаються. Навiть прiзвиська вуличнi з давнiх сiльських часiв ще подекуди залишилися. Десятилiттями люди родичалися, дружили, кумувалися. Та й працювали всi разом на кiлькох пiдприемствах.

Тому лиха звiстка про замах на життя успiшного мiсцевого бiзнесмена Василя Степанчука, як брехня по селу, за якихось пiвгодини розiйшлася по всьому мiстечку i стала вiдома всiм.

Марiя Федорiвна i Василь Іванович, батьки Василя, прибiгли в лiкарню, коли ще йшла операцiя. Вся у сльозах, Галя кинулась до свекрухи. Вони, обiйнявшись i весь час схлипуючи, так i стояли, зi всiх сил стримуючи готовий вирватись назовнi нестямний крик ображених душ.

Так i простояли перед дверима операцiйноi, пiдсвiдомо вiдчуваючи, що iхнi голосiння можуть пошкодити i Василевi, i лiкарям, якi тепер борються за його життя. Навiть розмовляти голосно боялися. Щоб, не дай Боже, не нашкодити чимось своему синовi та чоловiковi. Щоб лiкарям не заважати. Боялися за найрiднiшу для них людину.

Пошепки, ледь чутно, Галя розповiла батькам про те, що трапилось. Хоча й сама ще до кiнця не могла усвiдомити всю глибину бiди, яка так несподiвано звалилася на них всiх.

Стримувалась. Тамувала свiй крик, як могла. І таки витримала. Витримала, як це можуть робити лише люблячi дружини.

А Василь Іванович всi цi нестерпно довгi хвилини очiкування мiсця собi не знаходив. Мовчазною, похмурою тiнню снував коридором, час вiд часу нервово струшуючи з сорочки неiснуючi порошинки. То зубами скреготав у безсилому гнiвi, то пальцi у кулаки стискав, наче до рукопашного бою з невiдомим лиходiем готувався.