Десята заповідь

Чоловiк добрий, тихий i скромний, вiн, здавалось, у цi хвилини i сам, не задумуючись про наслiдки, своiми власними руками задушив би нелюда, який так нахабно зазiхнув на життя його первiстка.

Як же повiльно тягнеться час! Секунда за секундою повзуть, наче равлики, повiльно складаючись у важкi хвилини чекання. Тiльки думки, одна швидша за iншу, темнi й важкi, швидко миготять у головi, не вiдаючи, за що зачепитися, марно намагаючись прискорити хiд часу. Свое власне життя, все – до останньоi крапельки, вiддав би, якби його, як донорську кров, можна було перелити у ослаблене тiло сина.

Тiльки б це можна було зробити…

Та як довго вони не очiкували тiеi митi, дверi операцiйноi вiдкрилися несподiвано. Три пари сповнених скорботою i надiею очей були направленi на головного хiрурга районноi лiкарнi. Що вiн iм скаже? Про що повiдомить? Чи надiю iм подаруе, чи чорнiшою за найтемнiшу нiч буде його звiстка?…

– Заспокойтеся, будь ласка, – спробував посмiхнутися у невеличкi вусики Петро Федорович. – Найстрашнiше вже позаду.

Рано ще нашому соколику на той свiт вiдправлятися. Витягнули ми його з тiеi чорноi дороги, з якоi вороття нема. Тепер все лише вiд нього самого, та вiд вас усiх залежить. Органiзм у нього сильний. Повинен справитися з травмою! А мотивацiя до життя у Василя дуже висока. Це – i батьки люблячi, i дружина кохана, i дiтки маленькi. Ми ж, у свою чергу, i в подальшому будемо робити все, щоб якнайшвидше його на ноги поставити.

Насилу стримуючи голосний плач, Галина з Марiею Федорiвною кинулись обiймати лiкаря, не знаючи навiть, як вiддячити своему рятiвниковi за його добре серце i золотi руки.

Адже чудово розумiли, що якби не вiн, то могло б i не бути у них того проблиску надii, яка тепер з’явилась у iхньому життi. І лише пiсля того, нiби реально усвiдомивши подаровану iм надiю, скупi батькiвськi сльози рясно побiгли по щоках Василя Івановича. Нiби враз вiдпустила його якась невiдома сила, що ранiше утримувала його у вiдносно нестабiльнiй рiвновазi.

– Дякую Вам, Петро Федорович! – ледве видушив iз себе, схлипуючи.

 – Що б ми без Вас робили?!.

– Ну-ну, не треба, – злегка при обiйняв i поплескав його по плечу лiкар. – Заспокойтеся! Хоча б настiльки, наскiльки це можливо, заспокойтеся. І жiнок своiх спробуйте заспокоiти. Бо я цього, мабуть, нiколи так i не навчусь.

Коли Василя вiдвезли у палату, Галя всiлася бiля нього на табуретцi i заявила всiм, що звiдси нiкуди не пiде. Так, мовляв, i буду сидiти, поки Василько до свiдомостi не прийде.