Десята заповідь

Почуло, напевно, бiду, от i затрiпотiло тривожно й налякано, наче спiймана у руки перепiлка. Такого з нею ще нiколи не траплялося.

– Васильку!..

Та чоловiка поряд не було. Згадала, що збирався на свiтанку поiхати з товаришем на риболовлю. Казав, що хоче якоiсь екзотики для своiх ставкiв роздобути. Кiлька сомикiв, окунцiв та плотвичок. Та й на юшку щось додому привезти обiцяв. Вiн i ранiше, час вiд часу, бавився вудками, та Галина досить спокiйно ставилася до такого захоплення чоловiка. Нехай вiдпочине! Адже працюе вiд зорi й до зорi.

А з домашнiми клопотами вона й сама впораеться.

Якби не той, ще неусвiдомлений i не зрозумiлий, звук i не несамовите каркання розтривоженоi зграi гайворонiв, якби не тривожний стукiт власного серця, то й заснула б собi знову, нiкуди не поспiшаючи цього теплого недiльного ранку. Але заснути бiльше не могла. Напевне, чи не вперше у життi чомусь так тривожно занило серце, i душа, здавалось, от-от вирветься iз грудей i легкокрилою чайкою полетить туди, за порiг, де сталося щось лихе, щось зле i невиправне, таке, чому нема нi пояснень, нi воротя.

Накинувши на себе легенький халатик, боса й непричiсана, вона вибiгла у сiни i вiдкрила дверi.

Ой! Краще б вона iх не вiдкривала! Краще б не бачила тiеi бiди, яка так неочiкувано впала на дружню сiм'ю Степанчукiв. Та хiба хтось колись зумiв заховатися вiд бiди за закритими дверима? Не вигадали ще таких дверей. І замкiв, якi вберегли б вiд зла, теж нiхто ще не зробив…

Вiдкрила дверi, й вiдразу ж остовпiла вiд жаху.

На якусь мить онiмiла на мiсцi у якомусь дивному оцiпенiннi. Їi Василько, ii чоловiк i батько ii дiтей, лежав лицем до землi, впавши з ганку на заросле споришем подвiр'я. А над його лiвою лопаткою зловiще червонiла кривава пляма…

– Васильку!!! – наче не губами, а самою, вмить осиротiлою, душею прокричала. І впала без тями на тiло свого коханого.

Сусiди, почувши крик прибитоi горем жiнки, кинулись до ii двору i, розгублено поглядаючи один на одного, мовчки обступили тiла двох молодих людей, якi так несподiвано для всiх знайшли свое останне пристанище на виплеканiй ними землi власного подвiр'я.

Безвусi юнаки i посивiлi чоловiки враз неначе закам'янiли, не знаючи, що й робити. Лише бiльш iмпульсивне жiноцтво, яке вслiд за чоловiками прибiгло до будинку подружжя Степанчукiв, намагалося бодай щось порадити.

– Пропустiть! Розiйдiться негайно! – рiзкий голос мiсцевого фельдшера Марii Михайлiвни вивiв з оцiпенiння притихлий натовп.