Десята заповідь

Сама ж Михайлiвна швидко присiла бiля Галини i повернула ii на спину.

– Втратила свiдомiсть. Вiднесiть ii швиденько на лiжко i дайте понюхати ось це, – тицьнула пляшечку у руки найближчоi iз жiнок.

– Вiн ще живий, – швидко промовила Михайлiвна, прислухаючись до ледь чутних ударiв серця i намагаючись акуратно перевернути Василя на спину. – Допоможiть! А ви, Семенович, негайно дзвонiть на «швидку»! І у мiлiцiю подзвонити не забудьте!

Семидесятилiтнiй Семенович, почувши втiшнi для всiх слова фельдшера, молодим цапком подрiботiв до свого будинку виконувати дане йому надзвичайне доручення.

– Серце, здаеться, не зачеплене, – нiби сама до себе промовила Михайлiвна. – Легеня, поза сумнiвом, пробита. Потрiбно зупинити кров…

Здавалося, незалежно вiд неi самоi, ii вмiлi руки вже дiстали з сумки бинт i перев'язали пораненного. Воно й не дивно. Майже сорок рокiв на цiй роботi. Рiзне у ii практицi траплялося. Але таких поранень бачити ще не доводилось. Рухи ii були швидкими i впевненими. Руки й самi знали, що i як робити.

– Ще зробимо обезболюючий укол, i будемо чекати «швидку допомогу». Сподiватимемось на краще.

– Васильку!!! – знову зраненою чайкою кинулась до чоловiка Галина. – На кого ж ти нас покинув?… Хто ж той вражина клятий? Хто нам таке зло заподiяв?… – закричала-заголосила жiнка-чайка над тiлом свого коханого.

– Не голоси, Галинко! – нiжно обiйняла ii Михайлiвна. – Не вмер твiй Василько! Живий ще… От тiльки тривожити його не потрiбно. Важко вiн поранений.

– Уже приiхала, – натужно прохрипiв Семенович, забiгаючи у двiр. – Я i в мiлiцiю подзвонив, i дiльничому нашому повiдомив.

Василь несподiвано ворухнув устами, ледь-ледь привiдкривши очi.

– Колька… – нiби шелестiння листя пiд легеньким вiтерцем, зiрвалося з його уст, i вiн знову впав у важке забуття, ступивши на тоненьке лезо мiж життям i смерттю.

Роздiл 1

Лише хвилин через десять пiсля того, як «швидка допомога» помчала з пораненим до мiсцевоi лiкарнi, бiля подвiр'я Степанчукiв зупинився мiлiцейський УАЗик. Василь, напевно, вже й на операцiйному столi лежав.

– Так… – ледве вилiз з машини i, перевалюючись з ноги на ногу, рушив до людей немолодий вже мiлiцiонер.

– А чого це вас тут так багато зiбралося? – суворо i трохи навiть самовдоволено звернувся до натовпу.