Десята заповідь

Ранiше про таке чомусь i не мрiялось. Може, занадто молодим був, чи, швидше за все, власного життевого досвiду ще не вистачало? Адже що у життi мiг бачити вчорашнiй випускник середньоi школи? Як i всi його ровесники, жив вiн майже в тепличних умовах, якi створювали для нього люблячi батьки. Хоча б через це не мiг вiн бачити й розумiти всiх тих складностей щоденного життя, якi оточують нас постiйно. Ранiше, у зовсiм ще недалеких дитинствi та юнацтвi, про всi тi складностi i не думалось. Та й погуляти хотiлося перед армiею.

А потiм – випробувати себе на мiцнiсть суворими армiйськими буднями.

Навiть у думках не було у Василя десь у чомусь схитрувати, вигадуючи собi неiснуючi хвороби, i таким чином вiдкосити вiд вiйськовоi служьи, як це робили дехто з його знайомих.

– Так i до старостi доживете, ховаючись за маминi спiдницi, – презирливо казав у таких випадках уявним хворим. – Нiколи так i не дiзнаетесь, на що самi здатнi. Чи бур'янами у людському полi рости будете, чи вагомим колосом нал'етеся…

Не всiм подобалися такi Василевi думки вголос.

Та не змусиш же його замовкнути, якщо слухати неприемно. Хтось вiдповiдав рiзко, а хтось i вiдмовчувався.

До iнституту Василь вступив без особливих клопотiв. До знань завжди потяг мав. Та й пам'ять у нього хорошою була. Все на льоту схоплював, i запам'ятовував надовго. А далi пiшли нелегки студентськi буднi. Треба було i лекцii вiдвiдувати, i до семiнарiв готуватися. Та ще й, час вiд часу, вагони на станцii ввечерi чи вночi розвантажувати.

Щоб на життя вистачало. Адже скiльки тiеi стипендii?… А у батькiв з коштами завжди сутужно було. Молодших на ноги ставити треба.

Може тому, що жилось у тi часи нелегко, нi до сигарет, нi до випивки потягу не мав. Хоча й не вiдмовлявся iнодi сто грамiв випити. У свято якесь, чи при хорошiй компанii. Завжди був дружелюбним. З людьми сходився легко, хоча й розлучався з деякими з них без особливого жалю. Розлучався, коли вiдчував фальш у iхнiх душах або словоблуддя на устах.

Нiколи не любив пристосуванцiв. Цiнував у людях чистоту душi i вiдвертiсть мови. Особливо подобались йому тi, хто вмiв вiдстоювати свою точку зору. Навiть, якщо вона не спiвпадала з його власною.

Василевi батьки, якi все свое життя вiддали навчанню доброму, розумному та вiчному дiтей свого невеличкого мiстечка, нiколи не заводили з ним розмов про Бога. Але усталених христианських звичаiв дотримувались.