Айвенго

Цей почет складався головним чином зi свiтських, а почасти i з духовних осiб, що були вдягненi з не меншою розкiшшю i поводилися не менш вiльно, нiж iхнi свiтськi товаришi. Серед духовних осiб був i прiор з Жорво, у найрозкiшнiшому вбраннi, яке лишень дозволяв його сан. Його одяг був рясно оздоблений хутром та золотом, а носки чобiт загнутi догори так високо, що перевершили без того смiховинну моду тих часiв. Вони були такi великi, що прив’язувалися не до колiн, а до пояса i заважали вершниковi вставити ногу в стремено.

Проте чепурного абата це анiтрохи не бентежило. Можливо, вiн був навiть радий виявити при такiй кiлькостi глядачiв i прекрасних дам свое вмiння триматися в сiдлi без стремен.

Решта осiб, що входили до почту принца Джона, були його фаворитами – командувачi найманого вiйська, кiлька баронiв, розбещена юрма придворних i лицарi – тамплiери та iоанiти. Слiд зазначити, що лицарi цих двох орденiв вважалися ворогами Рiчарда: у Палестинi, пiд час нескiнченних чвар мiж французьким i англiйським королями, вони стали на бiк Фiлiппа.

Усiм було вiдомо, що саме внаслiдок цих чвар усi перемоги Рiчарда над сарацинами виявилися марними, а його спроби взяти Єрусалим скiнчилися поразкою; плодом завойованоi слави було лише хистке перемир’я, укладене iз султаном Саладiном. З тих самих полiтичних мiркувань, якими керувалися iхнi товаришi у Святiй землi, тамплiери та iоанiти, що жили в Англii i Нормандii, приедналися до партii принца Джона, не маючи пiдстав нi бажати повернення Рiчарда до Англii, нi бачити на престолi його законного спадкоемця, принца Артура.

Принц Джон, у свою чергу, ненавидiв i зневажав уцiлiлих представникiв саксонськоi знатi i не минав за будь-якоi нагоди ii принизити. Вiн розумiв, що саксонськi дворяни разом з усiм iншим саксонським населенням вороже ставляться до його замiрiв, боячись подальшого обмеження своiх давнiх прав, якого вони могли чекати вiд такого свавiльного володаря, яким був принц Джон.

Принц виiхав на арену у супроводi свого почту, верхи на баскому конi сiроi мастi i з соколом на руцi. На ньому було розкiшне пурпурово-золоте вбрання, на головi – хутряна шапочка, оздоблена самоцвiтами, з-пiд якоi спадали на плечi довгi кучерi. Вiн iхав попереду, голосно розмовляючи й обмiнюючись жартами зi своiм почтом, i, як то ведеться в членiв королiвськоi родини, кидав вiдвертi погляди на красунь, що сидiли у верхнiй галереi.