Айвенго

При дворi i в замках могутнiх вельмож, якi прагнули наслiдувати звичаi королiвського двору, розмовляли лише нормано-французькою мовою; цiею мовою велося i судочинство скрiзь, де iснувало правосуддя. Коротко кажучи, французька мова була ознакою благородства, шляхетностi i навiть самого правосуддя, в той час як незрiвнянно бiльш мужня i виразна англосаксонська належала селянам i слугам, якi iншоi мови не знали.

Проте необхiднiсть спiлкування мiж землевласниками i пригнобленим людом, який працював на iхнiй землi, привела до поступового утворення сумiшi французькоi мови з англосаксонською; розмовляючи цiею говiркою, вони могли порозумiтися.

Так врештi-решт зародилася сучасна англiйська мова, що являе собою вдалу сумiш мови переможцiв з дiалектом переможених; а вiдтодi вона ще й збагатилася запозиченнями з класичних i так званих пiвденноевропей-ських мов.

Я визнав за необхiдне надати читачевi цi вiдомостi, щоб нагадати йому про те, що, хоча iсторiя англосаксонського народу пiсля правлiння Вiльгельма ІІ[67 - Вiльгельм ІІ Рудий – англiйський король, другий син Вiльгельма І Завойовника; роки правлiння – 1087–1100.

] не зазнала визначних подiй, вiйн або державних переворотiв, нанесенi завоюванням рани не загоiлися до часiв Едуарда ІІІ[68 - Едуард ІІІ – англiйський король, роки правлiння 1327–1377.]. Нацiональнi розбiжностi мiж англосаксами та iхнiми завойовниками були надто великi; спогади про давнину i роздуми про сьогодення ятрили цi рани i поглиблювали прiрву, що роздiляла нащадкiв переможцiв-норманiв i пригноблених саксiв.

Сонце сiдало над однiею з порослих пишною травою просiк лiсу, про який уже йшла мова на початку цього роздiлу. Безлiч гiллястих, з кряжистими стовбурами i широко розпростертими вiтами дубiв, якi, можливо, бачили на своему вiку славетнi походи давньоримських вiйськ, здiймали своi могутнi руки над пухнастим килимом розкiшноi зеленоi трави. Де-не-де серед дубiв траплялися бук, гостролист i пiдлiсок iз чагарнику, в густiй паростi якого губилися тьмянi променi вечiрнього сонця; подекуди дерева рiдшали, утворюючи довгi стрiмкi провалля в гущавинi, що чарують погляд i збуджують уяву згадкою про таемницi глухоi дiброви.

Пурпуровi променi вечiрнього сонця, торуючи собi шлях у верховiттi, то кидали тьмянi тремтливi вiдблиски на поламанi гiлки i вкритi мохом стовбури, то слiпучими плямами ковзали по травi.