Царівна Нефрета

Навiщо менi солодощiв i пахощiв! Те, що було солодке для моiх змислiв, тепер для мене гiрке, як жовч птахiв.

Зате вiд вiддиху твоiх уст починае битися мое серце, з них пливе до нього вiчне життя, наче таемний дар Бога…

О, мiй любий друже! Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить твоi груди, я довiряю своему серцю. Я буду подiбна до мерцiв, коли мiй любий друг не прийде до мене вночi.

Я чую голос голубки. Вона каже: «Чи бачиш досвiтню зiрку, що багрянцем барвить мою стежку?» І ти, пташко, кличеш мене.

Я знайшла мого любка, i мое серце зрадiло; стало радiше, як серце всiх iнших.

А! Я виглянула з-поза дверей, бо мiй милий наближаеться до мене. Заки вiн надiйде, мiй зiр не може вiдiрватись вiд землi, мое вухо заслухалось у його кроки. Бо мое кохання для нього – едине щастя мого серця…

Мое серце б’еться так живо назустрiч твоему коханню, що кучерi над моiм чолом падуть, мое волосся розкуйовджуеться, коли бiжу тобi назустрiч. Та я присягаю тобi, присягаю, що коли прийдеш – я його зачешу».

Це навiть не оповiдання, а низка натякiв, вiд яких починае бурлити кров. Фрагментарнi записки у щоденнику. Омах огника, що ще не став полум’ям. Острах вичiкування. Обiцянки перед зустрiччю. Гiмни кохання, що ще не заволодiло предметом, за яким тужить, кохання ще не заквiтчаного насолодою своею жертви.

Ім’я Нефрети – однозвучне з египетським означенням звукiв. У коханнi звучить душа, у пiснi тремтять струни. Оце iм’я солодке, безмежно близьке. Райтовi здавалося, що воно йшло за його душею вiд хвилини, коли звук «Нефрета» виринув iз темряви неiснування пiсля довгоi i таемничоi блуканини, а тепер його земне життя наповнилося ним i надало йому змiст.

Дванадцять ударiв. Округлi, повнi удари, водночас мовби на хвилину застрягли – наче годинник, що висiв у кутку, випускав iх вагаючись. З останнiм ударом Стакен увiйшов до бiблiотеки.

Вчорашня свiжiсть Райта, його самовпевнена вiра у перемогу десь пропали. Пронизливий i непроглядний погляд учителя знову покорив його.

Як птах у клiтцi його душа билася на всi боки, не находячи виходу. «Моя книжка, мiй шлях, Мерi… вони були десь там… але тут… погляд засушеного старця, що вже витягав руку за папiрусами».

У ньому виринув один спомин зi шкiльних часiв: саме так, а не iнакше пропазить [3 - [3] (#_ftnref3)Пропазити – помiтити.] учитель «вiслячий мiст» [4 - [4] (#_ftnref3) «Вiслячий мiст» – шпаргалка.], який перед ним незручно заховали.

На папiрусi спочила Стакенова рука.